Глава 9. Ірина

Я не здаюся. Коли охоронці виштовхують мене за двері «Руденко Груп», вони думають, що зламали мене. Але вони не знають, на що здатна мати, у якої відібрали серце.

Мене трусить не від холоду — від люті. Руки тремтять, у грудях стоїть тиск, наче я біжу без зупинки кілька кілометрів. Я могла б зламатися там, на сходах, у натовпі байдужих людей. Але щойно я уявляю Марту — її очі, її голос у слухавці — у мені щось цементується. Я не маю права бути слабкою.

Весь день я проводжу в старій автівці таксиста, якому плачу втричі більше за «очікування». Я стежу. Дивлюся, як він виходить з офісу, як його машина мчить за місто. Ми їдемо на відстані, ховаючись за іншими авто, поки не впираємося в розкішні ковані ворота в елітному селищі. Тепер я знаю, де ти ховаєш її, Матвію. Твій скляний замок не такий уже й неприступний.

Сидіння продавлене, у салоні пахне дешевим освіжувачем і старим тютюном, але я не звертаю уваги. Я рахую повороти, запам’ятовую дорогу, фіксую камери на в’їзді, кількість охорони. Коли ворота повільно зачиняються за його машиною, я відчуваю не безсилля — азарт. Страх змінюється холодною концентрацією.

Пізніше я бачу, як вони виїжджають до клініки. Серце стискається, коли я помічаю Марту на задньому сидінні. Вона виглядає такою спокійною поруч із ним. Моя дівчинка, моя маленька зрадниця… Ні. Я не маю права її звинувачувати. Вона просто хоче мати те, чого я не змогла їй дати.

Мені доводиться відвернутися, щоб не видати себе. Я дивлюся у вікно, але бачу тільки її профіль, як вона щось розповідає, жестикулює. Вона не виглядає наляканою. І це болить сильніше за будь-які погрози Матвія.

Увечері, коли я знову опиняюся в тісній кімнаті хостела, телефон нарешті оживає.

Я сиджу на краю вузького ліжка, стискаючи його руками так, ніби воно може зникнути. Я боюся цього дзвінка і водночас чекаю його, рахуючи хвилини.

— Мамо? — голос Марти тихий, майже пошепки.

— Сонечко… — я заплющую очі, стримуючи ридання. — Як ти? Він тебе не ображає?

Моє серце б’ється так голосно, що я ледь чую власні слова. Я готова почути все що завгодно.

— Ні, тато нормальний. Він навіть насварив ту злу тітку через мене, — вона зітхає. — Але я сумую, ма. Дуже. Тут усе таке велике і… чуже. Я хочу, щоб ти була поруч.

Я притискаю долоню до рота, щоб не схлипнути вголос. Кожне її слово лягає на мене, як тепла ковдра поверх оголених нервів.

Ці слова стають для мене найкращими ліками. Вона сумує. Вона все ще моя.

— Потерпи, рідна. Я щось придумаю. Обіцяю.

Я не знаю як. Але я знаю — зроблю.

— Мамо, тут через два дні буде величезна новорічна вечірка. Тато сказав, що прийде багато людей, буде маскарад і музика. Тітка Ліда каже, що це «подія року».

Я завмираю. У голові щось клацає, наче хтось різко вмикає світло в темній кімнаті.

Маскарад. Велика вечірка. Сотні людей у костюмах, офіціанти, кейтеринг, метушня…

— Вечірка, кажеш? — я витираю сльози, і в моїй голові починає вимальовуватися план. Навіть якщо Матвій заніс моє прізвище до всіх чорних списків світу, він не зможе впізнати кожну маску.

Я вже бачу це: шум, музика, світло, люди, які не знають одне одного в обличчя. Ідеальний хаос.

— Так. Буде дуже круто. Але я б віддала всі ці вогні, аби ти була з нами. Зі мною і татом. Замість цієї видри фарбованої!

Моє горло стискається. 

— Ми з татом…

— Знаю, ви не разом. Але чому? Ви були б ідеальною парою! — мрійливо щебече вона. Моя маленька дівчинка.

— Попроси тата, щоб він дозволив нам побачитися. Я скучила, — прошу її. А раптом… може хоч на дитячі благання його черстве серце зреагує?

— Добре, аякже, — киває вона.

Я запам’ятовую цю фразу. Вона стає моїм орієнтиром.

Коли Марта кладе слухавку, я вже не плачу. У мене з’являється мета. Розраховувати на милість Матвія не можна. Ця вечірка — мій єдиний шанс проникнути в лігво Руденка, обійти його охорону і, можливо, забрати Марту до того, як прийдуть результати ДНК.

Я підводжуся і вперше за день відчуваю, що стою твердо. Страх нікуди не зникає, але він більше не керує мною.

Матвій думає, що виграє цей раунд, виставивши мене за двері. Але він забуває, що колись я вивчила всі його слабкості. Я знаю, як він розслабляється, коли впевнений у своїй перемозі.

Я пам’ятаю його усмішку, коли він думає, що все під контролем. Пам’ятаю, як він не дивиться по сторонах, коли впевнений у результаті.

Я дістану цей квиток. Я знайду маску. І я поверну свою доньку додому, чого б мені це не коштувало.