Глава 8. Матвій

Я сиджу в кабінеті, дивлячись у вікно на засніжене місто, але бачу лише обличчя Ірини. Її відчай, її дику, безглузду брехню про коханця. Чому вона це зробила? Чому так відчайдушно намагається переконати мене, що Марта — не моя? Це страх чи вона справді настільки мене ненавидить?

Скло холодне навіть на відстані. Місто живе своїм життям — машини, люди, світлофор змінює кольори. А в мене в голові застряг лише один кадр: Ірина, розпатлана, з перекошеним від паніки обличчям, і її крик. Вона не була схожа на жінку, яка виграла. Вона була схожа на людину, якій загнали ніж під ребра.

Різкий звук телефону вириває мене з роздумів. На екрані домашній номер.

Я машинально напружуюся. Після сьогоднішнього дня будь-який дзвінок здається потенційною проблемою.

— Слухаю, — відповідаю я, очікуючи чергової скарги від Лідії.

— Тату? — голос Марти звучить трохи пригнічено. — Це я. Слухай, мені тут страшенно нудно. Твоя тітка Ліда — це просто катастрофа. Вона весь час свариться. Сказала, що я неправильно тримаю виделку, а потім назвала мої сніжинки «сміттям». Можна я її кудись замкну?

Слово «тату» б’є несподівано — не в голову, а десь нижче, під ребра. Наче хтось різко відкрив двері, за якими я не був готовий побачити щось живе. Вона говорить легко, без напруження. Так не говорять із чужими.

Я мимоволі всміхаюся. Впертість цієї дівчинки — це те, що неможливо підробити.

— Марто, не треба нікого замикати. Дай телефон Лідії.

Я вже знаю, що почую. Але цього разу мене це не зупиняє.

За мить у слухавці лунає роздратований голос моєї нареченої:

— Матвію! Це неможливо! Вона абсолютно невихована...

Я уявляю її — пряма спина, напружені губи, холод у голосі. Вона не скаржиться — вона обурюється. Так, ніби хтось вторгся на її територію.

— Лідо, послухай мене зараз дуже уважно, — перериваю я її холодним тоном. — Ти не смієш підвищувати на неї голос. Вона — гість у цьому домі, а можливо, і його майбутня господарка. Якщо ти не можеш знайти з нею спільну мову, просто іди в свою спальню і не виходь звідти, поки я не повернуся. Це зрозуміло?

Я не залишаю простору для діалогу. Це не прохання і не компроміс. Це наказ.

Тиша на тому кінці була промовистою. Лідія щось пробурмотіла і кинула слухавку.

Я повільно видихаю. Усередині щось стає на місце. Я вперше за довгий час не вагаюся, чи був занадто жорстким.

Решту дня я проводжу як у тумані. Цифри, звіти, зустрічі — усе здається другорядним. О шостій вечора я вже вдома. Марта чекає мене в холі, одягнена і готова.

Вона стоїть рівно, з рюкзаком за плечима, ніби боїться, що я передумаю. У її погляді — зосередженість і якась доросла стриманість, від якої мені знову стає не по собі.

— Їдемо? — питає вона, дивлячись на мене з тією ж недитячою серйозністю.

— Їдемо.

Я не додаю нічого. І цього достатньо.

У приватній клініці все проходить швидко. Лаборант у білому халаті бере мазок, запечатує контейнери.

Я ловлю себе на тому, що спостерігаю за Мартою краєм ока. Вона не боїться. Лише трохи морщить ніс і стискає губи. Так само робив я в дитинстві.

— Результати будуть за три дні, пане Руденко. Ми зателефонуємо.

Три дні. Сімдесят дві години невідомості.

Це звучить як вирок із відстрочкою.

Вечеря вдома перетворюється на справжнє випробування. Я опиняюся між двома вогнями. З одного боку — Лідія, яка демонструє всіма силами свою образу, підтискаючи губи й демонстративно ігноруючи нас. З іншого — Марта, яка активно розповідає мені про свою школу, про те, як вона любить математику і як мріє стати архітектором.

Її голос заповнює простір. Дім, який роками був мовчазним і стерильним, раптом оживає. І мені дивно усвідомлювати, що мені це подобається.

Я намагаюся бути батьком. Я розпитую, слухаю, навіть намагаюся жартувати. Це дивне відчуття — бачити в цій малій дівчинці продовження себе і водночас бачити риси жінки, яку я мав би ненавидіти.

Я не ненавиджу. І це злісно дратує.

Пізньої ночі, коли Марта вже спить, я лежу в ліжку, дивлячись у стелю. Лідія заходить до спальні в шовковому пеньюарі. Вона лягає поруч, обіймає мене, її руки ковзають по моїх плечах.

Її дотики відточені, знайомі, правильні. Але вони ковзають по поверхні, не зачіпаючи нічого всередині.

— Матвію, давай забудемо про цей день, — шепоче вона, наближаючись до моїх губ. — Це все просто непорозуміння. Ми з тобою пара, ми одружимося, і все буде як раніше.

Вона цілує мене — палко, наполегливо. Але я не відчуваю нічого. Жодної іскри. Жодного бажання. Заплющую очі, і замість Лідії я бачу Ірину. Її розпатлане волосся на вітрі, її великі очі, повні болю, її голос, що вигукував моє ім’я на вулиці.

Образ з’являється так чітко, ніби вона тут, у цій кімнаті. І я злюся на себе за це.

Я відчуваю запах її шкіри, який пам’ятаю одинадцять років, хоча зараз мене оточують дорогі парфуми Лідії. Я різко відсторонююся.

— Я втомився, Лідо. Нам треба спати.

Мій голос рівний. Остаточний.

Я відвертаюся до вікна, де падає густий грудневий сніг. Я знаю, що десь там, у холодному місті, Ірина зараз теж не спить. І що б вона не казала про інших чоловіків, я відчуваю — ми все ще зв’язані. Не тільки Мартою. А чимось таким, що я так і не зміг убити в собі, як не намагався.

І цього разу я не впевнений, що хочу.