Глава 7. Ірина

Двері його кабінету зачиняються з глухим звуком, який відлунює в моїх вухах як вирок. Матвій проходить до свого столу, розстібає пальто і кидає його на крісло. Його рухи впевнені, владні — рухи людини, яка звикла володіти світом. А я стою посеред цієї скляної вежі й відчуваю, як у мені закипає лють, що збиралася роками.

— Сядь, Ірино, — кидає він, навіть не дивлячись на мене.

— Я не збираюся сідати! — я підходжу ближче, вдаряючи долонями по його відполірованому столу. — Де Марта? Я вимагаю, щоб ти негайно відвіз мене до неї! Ти не маєш права її тримати!

Матвій повільно піднімає голову. Його погляд — це лід, який обпікає.

— Не маю права? — він сміється, але в цьому сміху немає нічого веселого. — Ти приховала від мене доньку на одинадцять років. Ти позбавила мене можливості бачити, як вона росте, як робить перші кроки, як каже перше слово. І ти смієш говорити мені про права?

— Ти сам зробив усе, щоб я пішла! — кричу я, відчуваючи, як сльози обпікають очі. — Ти вірив усім, крім мене! Тобі було простіше вважати мене зрадницею, ніж розібратися в правді! Я захищала свою дитину від твого холодного світу і твоєї жорстокості!

— Досить! — Матвій підводиться, нависаючи над столом. — Я не збираюся слухати твої виправдання. Марта зараз у моєму маєтку. Вона нагодована, в безпеці й спить у кімнаті, про яку ти не могла б і мріяти. Але є одне «але».

Він дістає з шухляди візитку якоїсь приватної клініки.

— Сьогодні ми зробимо ДНК-тест. Мені потрібні докази. Офіційні папери. І якщо вони підтвердять, що Марта — моя кров, ти її більше не отримаєш. Я найму найкращих адвокатів. Я доведу, що ти нестабільна, що ти приховувала дитину з корисливих мотивів. Ти її не відбереш у мене знову.

Моє серце на мить зупиняється. Це мій найгірший кошмар. Він хоче забрати Марту. Він хоче стерти мене з її життя. Паніка б’є в голову, і я роблю єдине, що може його зупинити. Навіть якщо це брехня, яка зруйнує все.

— Не роби ніяких тестів, Матвію, — я змушую свій голос звучати твердо, майже байдужо. — Не гай часу і грошей. Дитина не від тебе.

В кабінеті стає так тихо, що я чую власне дихання. Матвій завмирає. Його обличчя стає блідим, а щелепи стискаються так, що, здається, зараз хруснуть зуби.

— Що ти сказала? — шепоче він.

— Ти чув. Марта — не твоя дочка. Вона просто схожа на тебе… це випадковість. Ти ж сам казав одинадцять років тому, що я тебе зрадила? То чому ти зараз так дивуєшся? Я знайшла тобі заміну дуже швидко. Марта — дитина людини, яку я кохала насправді.

Я брешу. Брешу так відчайдушно, що мені стає нудно. Я бачу, як у його очах спалахує справжня ненависть. Він робить крок до мене, і я мимоволі відступаю.

— Ти брешеш, — цідить він, хапаючи мене за плече. — Вона — моя копія. У неї мої звички, моя алергія…

— Це все збіг! — зриваюся я на істеричний сміх. — Ти так хочеш спадкоємицю, що готовий повірити в казку? Відпусти мене і поверни мені мою доньку. Її батько скоро повернеться з відрядження і він не буде таким терплячим, як я!

Матвій відпускає моє плече так різко, ніби обпікся об бруд. Його обличчя тепер — маска презирства. Весь той теплий блиск, який я на мить побачила в його очах у ліфті, зник.

Слова сиплються надто швидко, ніби я намагаюся накрити ними паніку, що рветься назовні. Я бачу, як Матвій слухає — не емоціями, а розумом. Він ловить не сенс, а тріщини. І знаходить їх.

Матвій раптом зупиняється. Його обличчя спотворюється в хижій, холодній посмішці. Він повільно підходить до мене впритул, так, що я відчуваю жар його тіла.

Це не близькість — це тиск. Він нависає, не торкаючись, але я відчуваю себе загнаною в кут. Його присутність перекриває повітря, змушує відступати внутрішньо, навіть якщо ноги ще стоять на місці.

— "Батько з відрядження"? — перепитує він з нищівною іронією. — Гарна спроба, Іро. Справді. Але ти забула одну річ: я більше не той наївний хлопець, який вірив кожному твоєму подиху. Я бачив цю дитину. Я бачив себе в її очах. Генетика не знає, що таке "відрядження".

Він говорить повільно, розставляючи слова, мов фігури на шахівниці. І я розумію — це не емоційний спалах. Це логіка. Холодна, безжальна, така, яку неможливо зламати сльозами.

— Матвію, я прошу тебе...

Мій голос зривається. Я ненавиджу себе за це. Прохання — слабкість. А слабкість із ним завжди програє.

— Ти нікуди її не забереш, — відрізає він, і в його голосі звучить метал. — Поки я не побачу чорним по білому результати тесту ДНК, дівчинка залишиться в моєму домі під моєю охороною. Мені плювати на твого вигаданого чоловіка. Якщо він існує — нехай приходить. Подивимося, чи вистачить у нього сміливості виставити претензії мені.

У цей момент я розумію: він не просто не відступить. Він готовий до війни. І він упевнений, що виграє.

Він розвертається спиною, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Для нього це вже вирішене питання. Не дискусія. Не компроміс. Факт.

— А тепер — геть.

— Що? — я не вірю своїм вухам. — Ти не можеш... ти не маєш права не пускати мене до неї!

Паніка проривається назовні. У голові одна думка: Марта. Одна. Без мене. В його домі. У його правилах.

— Я сказав — геть з мого офісу! — він різко розвертається, і в його погляді палає справжнє шаленство. — Ти — зрадниця і брехуха. Я не дозволю тобі більше отруювати моє життя своїми маніпуляціями. Марта залишиться в мене до результатів тесту. А ти... ти можеш чекати свого "чоловіка" де завгодно, але не тут.

Його слова б’ють точно в ціль — туди, де ще болить. Він не просто відштовхує мене. Він стирає.

Він натискає кнопку на селекторі.

— Охороно, виведіть пані з будівлі. І занесіть її прізвище до чорного списку. Вона не повинна переступити поріг моїх об'єктів. Ніколи.

Остаточність цього «ніколи» ріже гірше за крик. Це не погроза — це наказ системі, яка завжди слухається його.

— Матвію, ти не маєш права! Вона моя дитина! — я намагаюся вхопити його за руку, але двоє кремезних чоловіків у чорних костюмах уже з'являються у дверях.