Глава 6. Матвій

Учорашній вечір схожий на сюрреалістичний сон. Поки я намагаюся усвідомити факт свого батьківства, у вітальні розгортається справжня війна за «дизайнерську досконалість».

Мій дім, який роками працює як добре змащений механізм, раптом сходить з рейок. Я чую приглушені голоси, швидкі кроки, шелест пакувального паперу, дзенькіт іграшок. Усе це накладається на думку, яку я боюся сформулювати вголос: у мене є дитина. Не абстрактне слово, не пункт у документах — жива, голосна, справжня.

— Матвію! — Лідія влітає до мого кабінету, наче розлючена фурія. — Зроби щось! Твоя… ця дівчинка… вона вішає на ялинку якісь жахливі паперові сніжинки! Вона псує концепцію «Золотого Різдва»! Це свято має бути ідеальним, ми чекаємо на партнерів!

Її голос ріже простір, як скло. Я бачу в її очах не турботу про свято — страх. Страх втратити контроль, статус, територію. Марта для неї є загрозою, не дитиною.

Я піднімаю голову від документів. Перед очима все ще стоїть Марта з її впевненим поглядом.

Вона дивиться на мене так, ніби я є не господарем цього дому, а людиною, яку вона давно знає. Без страху. Без поклонів. Це збиває з пантелику більше за будь-які виклики ради директорів.

— Лідо, це просто довбана ялинка, — видихаю я, відчуваючи, як пульсує жила на скроні. — Нехай дитина робить з нею все, що хоче. Це всього лише дерево. Дай мені спокій.

Я сам дивуюся власному тону. Різкому. Захисному. Таким я не говорю навіть з конкурентами.

Лідія ображено грюкає дверима, але Марту це не зупиняє. Коли я виходжу до вечері, вітальня сяє. Ялинка справді виглядає хаотично, але в цьому хаосі є життя, якого моєму дому не вистачає роками. За столом Лідія сидить з кам'яним обличчям, ледве торкаючись їжі, а Марта… Марта почувається так, ніби прожила тут усе життя.

Вона сміється з покоївками, щось розповідає, жестикулює. Її голос лунає у стінах, де зазвичай панує тиша. Я ловлю себе на тому, що слухаю її більше, ніж переговори на мільйони.

— О, авокадо! Мій улюблений сніданок і вечеря, — вигукує вона, тягнучись до тарілки.

Я завмираю з виделкою в руці.

Це є надто знайомо. Я сам так говорю колись. До того, як вчуся їсти те, що потрібно для іміджу.

— Ти теж любиш авокадо? — питаю я.

— Обожнюю. Мама каже, що я в цьому дивна, бо вона його терпіти не може.

Ім’я Ірини звучить між нами легко, без докору. А мене б’є під дих. Вона жила поруч з цією дитиною кожен день. А я — ні.

А потім, коли Лідія пропонує десерт із полуницею, ми в два голоси відповідаємо: «Мені не можна». Ми перезираємося. Спільна алергія. Однакові смаки. Генетика — іронічна штука: вона проростає в цій дитині всупереч усьому моєму бажанню забути Ірину. Мені приємно спостерігати за нею. Це є… тепло. Незвично тепло.

Небезпечно тепло. Таке, від якого слабшають захисні стіни.

Зранку я виїжджаю рано. Марта ще солодко спить у кімнаті з балдахіном, розкинувши руки, як маленька принцеса. Я не хочу її будити. Мені потрібен час, щоб зібратися з думками перед тестом ДНК.

Я дивлюся на неї кілька секунд довше, ніж дозволяю собі. Усередині точиться боротьба: розум вимагає доказів, а щось глибше вже все вирішує.

Але реальність наздоганяє мене швидше, ніж я очікую.

Коли я виходжу з машини біля офісу, холодне повітря б’є в обличчя. А в наступну мить — крик.

— Матвію!

Цей голос. Я впізнаю його з тисячі. Навіть через одинадцять років він проходить крізь мою шкіру, наче електричний розряд. Ірина. Вона стоїть там, бліда, розпатлана, зі слідами відчаю на обличчі.

Час стискається. Простір навколо зникає. Залишаємося тільки ми двоє — як колись. І різниця є лише в одному: тепер між нами є дитина.

Коли вона вчіплюється в моє пальто, вимагаючи повернути дитину, я відчуваю дику суміш гніву та болю. Вона виглядає так само, як у день нашого останнього скандалу — тендітна, але вперта. Тільки тепер між нами стоїть жива правда заввишки в півтора метра.

— Поверни мені Марту, ти, монстре! — кричить вона, і я помічаю, як пара журналістів з видання через дорогу вже дістають телефони.

Ось воно. Світ, який я будую роками, може розсипатися через одну сцену на сходах.

Прокляття. Тільки скандалу в пресі мені не вистачає. «Мільярдер Руденко викрадає дітей».

Я грубо перехоплюю її руки.

— Замовкни, Ірино. Живо в офіс, — проціджую я крізь зуби.

Я відчуваю, як вона тремтить. Від холоду? Від страху? Чи від мене?

— Я нікуди з тобою не піду! Де моя дочка?!

— Якщо ти не хочеш, щоб завтра твоє обличчя було на всіх таблоїдах, ти зараз закриєш рота і підеш за мною. Нам є про що поговорити. Одинадцять років, Іро. Ти заборгувала мені одинадцять років відповідей.

Я майже затягую її у ліфт. Мої пальці все ще відчувають тремтіння її зап’ясть. Вона пахне морозним повітрям і тими самими парфумами, які я намагаюся забути. Коли двері ліфта зачиняються, відрізаючи нас від сторонніх очей, я відпускаю її і відступаю у кут, намагаючись не дивитися на її губи.

Ліфт рушає угору, і кожен поверх здається ударом серця.

— Вона в безпеці, — кажу я холодно. — Вона в моєму домі. Їй там подобається. На відміну від твоєї квартири, там у неї є все.

Я бачу, як ці слова ріжуть її. І частина мене хоче цього.

Ірина замахується, щоб дати мені ляпаса, але я перехоплюю її руку в повітрі.

— Навіть не думай, — шепочу я, дивлячись їй в очі. — Ти приховала від мене мою кров. Ти брехала мені. Тепер правила встановлюю я.