Глава 5. Ірина

Місто зустрічає мене вогнями ілюмінацій та байдужим натовпом. Я стою посеред перону, вдихаючи морозне повітря, і відчуваю себе маленькою піщинкою в цьому засніженому механізмі. Де він тримає її? Де цей клятий палац Руденка?

Люди проходять повз, штовхають плечима, сміються, говорять по телефонах, живуть своїм життям — таким далеким від мого пекла. Я ловлю уривки чужих фраз, запах кави з автомата, писк гальм поїзда, але все це ніби крізь товсте скло. Реальність розпадається на шматки, і в центрі кожного — одне ім’я. Марта.

Я прокручую в голові варіанти. Чи могла вона помилитися адресою? Чи міг хтось її перехопити? Чи… я не дозволяю собі договорювати. Страх — річ заразна: варто впустити одну думку, і вона розмножиться до паніки.

Телефон у руці вібрує. На екрані — «Марта». Я хапаю слухавку так швидко, що ледь не випускаю її.

— Марто! Дитинко, ти де?! — я майже кричу, ігноруючи погляди перехожих.

Я відходжу ближче до колони, ніби бетон може захистити мене від світу. Серце калатає так голосно, що я боюся — вона почує це навіть через слухавку.

— Мамо, не кричи, — голос дочки звучить спокійно, навіть захоплено. — Я в тата. Тут неймовірно, мамо! Ти б бачила цю ялинку... вона до самої стелі! Я зараз буду її наряджати, мені дозволили брати будь-які іграшки. І, мамо... моя кімната... вона більша за всю нашу квартиру. Тут навіть ліжко з балдахіном!

Кожне її слово — як удар. Не різкий, а холодний, точний. Я уявляю цю ялинку, цю розкіш, цей дім — і раптом гостро усвідомлюю, наскільки крихкою була моя фортеця. Любов без грошей. Турбота без охорони. Світ, де не було балдахінів, але була безмежна любов.

У мене всередині все холоне. Він уже почав. Він уже купує її лояльність цим золотим блиском.

— Марто, послухай мене дуже уважно! Де ти? Дай мені адресу! Я зараз приїду і заберу тебе. Тобі не можна там бути, ти не розумієш...

Я намагаюся говорити рівно, але голос зраджує. У ньому просочується благання — те, що я ненавиджу найбільше. Я не просила нікого одинадцять років. І зараз змушена.

— Шукати мене не треба, мамо. У мене все добре. Тато виявився таким, як я і думала. Навіть кращим. Бувай, мені треба йти, до мене прийшли декоратори!

Слово «тато» ріже болючіше за все. Воно звучить так легко, так природно, ніби він завжди був поруч. Ніби не я ночами сиділа біля її ліжка з температурою. Ніби не я рахувала копійки в аптеці.

— Марто! Мар... — короткі гудки.

Вона кинула слухавку. Моя маленька дівчинка, яка ніколи не приховувала від мене нічого, щойно виставила між нами стіну з грошей Матвія. Паніка накриває мене хвилею. Я не знаю, куди бігти. Ніч опускається на місто, і я розумію, що зараз я безсила.

Я стою ще кілька хвилин, дивлячись на чорний екран телефону, ніби він може ожити. Потім повільно опускаюся на лавку. Коліна не тримають. Я вперше дозволяю собі відчути це слово — втратити.

Я знімаю ліжко в дешевому хостелі неподалік від центру. Стіни пахнуть сирістю та хлоркою, але я не можу заснути. Я сиджу на ліжку, обхопивши коліна, і дивлюся у вікно. В голові лише одне: він не забере її. Я не дозволю йому стерти одинадцять років моєї любові своїми мільйонами.

За вікном проїжджають машини, миготять фари. Світ не знає, що в цій кімнаті зараз вирішується доля дитини. Я думаю про Матвія. Про його руки. Про його холодні рішення. Про те, як легко він завжди відрізав зайве. А що, якщо «зайвою» стану я?

З першими променями зимового сонця я вже стою під скляною вежею «Руденко Груп». Холод пробирає до кісток, ноги затерпли, але я не зрушу з місця. Я чатую, як поранена левиця біля лігва хижака.

Скло будівлі відбиває мене — змучену, бліду, з почервонілими очима. Я ледь впізнаю цю жінку, але відступати пізно. Якщо треба — я стоятиму тут до ночі. До поліції. До скандалу. До кінця.

Минає година, друга. Охоронці підозріло позирають на жінку з розпатланим волоссям і вогнем у очах, що стоїть біля входу. І ось, нарешті, чорний автомобіль зупиняється біля ганку.

Серце завмирає. Я здогадуюся, хто приїхав на цій машині. Він обожнює цю марку, як я пам’ятаю. Колись вона здавалася мені символом успіху. Тепер — символом загрози.

Двері відчиняються. З машини виходить він. Матвій.

Він виглядає ще солідніше, ніж на фото. Чорне пальто, ідеально випрасувана сорочка, обличчя — наче висічене з граніту. Він випромінює владу. Ту саму владу, яка колись підкорила мене, а потім розчавила.

Між нами — кілька десятків метрів і одинадцять років мовчання. Я відчуваю, як у грудях підіймається стара лють, стара любов, старий біль — усе одразу.

Він робить крок до скляних дверей, і я зриваюся з місця.

— Матвію! — мій крик розрізає ранкову тишу офісного кварталу.

Люди озираються. Охорона напружується. Але мені байдуже.

Він зупиняється. Повільно повертає голову. Його очі звужуються, коли він впізнає мене. На мить у його погляді пролітає щось схоже на біль, але воно миттєво замінюється крижаною зневагою.

— Де моя дочка?! — я підбігаю до нього, хапаючи за борти пальта. Мені байдуже на охорону, що вже робить крок у мій бік. — Поверни мені Марту, ти, монстре! Що ти з нею зробив?

Мене трясе. Я готова дряпатися, кричати, падати на коліна — аби тільки він почув.

Матвій м’яко, але рішуче перехоплює мої зап’ястя. Його дотик обпікає, змушуючи спогади боляче штрикати під шкіру.

— Твоя дочка? — перепитує він тихим, небезпечним голосом, від якого в мене йдуть дрижаки. — Ти хотіла сказати — наша дочка, Ірино? Та сама, про яку ти «забула» повідомити мені одинадцять років тому?