Глава 4. Матвій

Я дивлюся на Лідію. В її очах — суміш паніки та гидливості, ніби Марта — це якийсь брудний вуличний приблуда, що випадково забіг на її ідеальний килим.

Лідія завжди вміла тримати обличчя. Світські посмішки, холодна ввічливість, контроль над кожним жестом. Але зараз її маска тріщить. Вона боїться. Не за порядок у домі — за своє місце в ньому.

— Лідо, організуй дівчинці кімнату. Негайно. Нехай покоївки все підготують. Їй треба відпочити й перекусити після дороги, — мій голос не терпить заперечень.

Я сам чую в ньому сталь. Ту саму, якою закривав усі угоди й війни. І вперше за багато років ця сталь спрямована не на бізнес — на захист.

— Матвію, ти серйозно? — вона здіймає руки, віяло знову починає миготіти перед її обличчям. — Ти привів у дім чужу дитину і хочеш, щоб я готувала їй спальню? А якщо вона щось поцупить? Чи зламає? Ти подивись на неї — вона ж…

Її голос дзвенить, стає різкішим, і в кожному слові — відраза, загорнута в турботу про порядок. Вона навіть не дивиться на Марту як на людину. Лише як на загрозу.

Я не даю їй закінчити. Різко беру її за лікоть і виводжу в коридор, подалі від вух Марти. Лідія намагається вирватися, але я стискаю руку міцніше.

Її шкіра тепла, напружена. Вона розуміє, що програє цю сутичку — і це її лякає ще більше.

— Слухай мене уважно, — шиплю я, дивлячись їй прямо в очі. — Я маю в усьому розібратися. Це — мій дім.

І вперше я справді відчуваю, що кажу правду. Не формальну. Не юридичну. А глибинну.

— Якщо це правда, то це дочка від Ірини! — Лідія випльовує це ім’я, наче отруту. — Хіба ти можеш прийняти в домі дитину від жінки, яка тебе зрадила? Яка розтоптала твою гордість і втекла до іншого? Ти стільки років ненавидів її, а зараз хочеш поселити її поріддя під одним дахом зі мною?

Її слова б’ють точно. Болісно. Вона знає, куди бити. Знає мої старі рани і не соромиться тиснути на них. Ірина. Зрадниця. Жінка, яка залишила по собі випалену пустелю в моїй душі. Перед очима спалахують уламки: крики, мовчання, її спина у дверях. Роки, протягом яких я забороняв собі навіть вимовляти її ім’я.

— Дитина не винна в тому, що накоїла її мати, — чеканю я кожне слово. — Я ніколи не пробачу Ірину. Вона для мене померла одинадцять років тому. Але якщо Марта — моя кров, вона житиме зі мною. І ти, як моя майбутня дружина, маєш це прийняти. Або ми переглянемо умови нашого шлюбу.

Я не підвищую голос. І саме це лякає більше за крик. Лідія блідне. Вона знає, що я не жартую. Гроші та статус для неї важливіші за будь-які образи. Вона робить глибокий вдих і вирівнює спину. Знову збирає себе по шматках. Але тріщина вже є.

— Добре, Матвію. Але ми зробимо ДНК. Негайно. Ти ж не дурень. Раптом ця твоя Іра все підстроїла? Може, це дитина її коханця, і вона просто хоче виманити у тебе мільйони через одинадцять років? Схема стара як світ.

Вона говорить спокійніше, майже діловито. Знову пропонує логіку. Розрахунок. Те, що завжди працювало зі мною.

Я замовкаю. Думка про ДНК холодною голкою проколює мозок. Звичайно, Лідія права. Бізнес навчив мене не вірити нікому на слово.

Але серце… те, що я вважав мертвим, чомусь відчайдушно хоче, щоб цей тест підтвердив те, що я вже бачу в цих карих очах. Те, що кричить у мені без жодних аналізів.

Я повертаюся до вітальні. Марта стоїть біля вікна, розглядаючи сніг. Вона здається такою маленькою на фоні величезного маєтку.

Її силует — крихітна темна фігурка серед скла, світла і простору, який ніколи не був створений для дітей. І щось у грудях стискається так, що боляче дихати.

— Марто, ходімо в кабінет. Нам треба поговорити.

Мій голос м’якший. Я навіть не помічаю, коли він таким став.

Вона киває і йде за мною. Я зачиняю важкі дубові двері, відрізаючи нас від обуреної Лідії та шуму передсвяткової метушні.

Тут тихо. Безпечно. Як у сховку.

Сідаю в крісло, вона влаштовується навпроти.

Я ловлю себе на тому, що дивлюся на її руки, на вираз обличчя, на те, як вона тримає спину. Все це — знайоме до болю.

— Розкажи мені, — прошу я. — Чому ти прийшла саме зараз? Що мама казала про мене?

Я боюся почути відповідь. І водночас нестерпно хочу її.

— Вона нічого не казала, — Марта дивиться мені прямо в очі. — Вона ховала твої фото. Казала, що тато — це просто спогад. Але я знайшла ваше спільне фото якось. І побачила себе. Я не дурна, я бачу дзеркало кожного ранку. Я спитала маму, вона спочатку плакала, а потім сказала правду. Що ти — Матвій Руденко.

Її голос спокійний. Надто дорослий. Від цього ще страшніше.

— Марто, — я роблю паузу, підбираючи слова. — Ти розумієш, що дорослі іноді помиляються? Мені потрібно бути впевненим на сто відсотків. Ти не будеш проти, якщо ми завтра зробимо спеціальний медичний тест? ДНК. Щоб підтвердити, що я справді твій батько.

Я готуюсь до сліз. До образи. До страху.

Дівчинка на мить замислюється. Жодної сльози, жодної істерики. Вона просто киває.

— Я не проти. Бо я знаю результат. Я твоя, тату. Хочеш ти цього чи ні.

І в цю мить я розумію: навіть якщо тест скаже «ні» — я вже не зможу зробити вигляд, що цієї дівчинки ніколи не було.