Глава 3. Матвій

Коліна підкошуються. Світ темніє. Голоси стають глухими. Машини зникають. Мозок відмовляється вірити.

— Що ти сказала? — шепочу я.

— Мама сказала, що ви — мій тато, — повторює вона спокійно. — Я вирішила перевірити.

Слово «перевірити» ріже глибше, ніж я міг уявити. Я усміхаюся. Порожньо. Машинально.

— Це не смішно.

— Я і не жартую.

Вона дивиться на мене так уважно, що душа кричить. Ніби я — завдання, а від моєї відповіді залежить усе.

— Скільки тобі років? — питаю, хоча вже знаю.

— Одинадцять.

Одинадцять. Камінь у воду. Дванадцять років. Всі мої спроби забути. Все, що я заборонив собі пам’ятати, — зникло. Я стою посеред тротуару, серед машин і голосів. Порожнеча абсолютна.

Переді мною — дитина. Моя? Неможливо. Але вона дивиться так знайомо. Так болісно знайомо, що душа кричить.

— Нам треба поговорити, — прошепотів я, ледве стримуючи тремтіння.

Вона киває.

— Я теж так думаю, тату.

І від цього слова земля під ногами стає рідкою. Я щойно ступив туди, де більше не діють мої правила. 

Я простягаю руку до задніх дверей свого автомобіля. Рухи механічні, ніби я — робот, програма якого щойно дала критичний збій. Марта впевнено сідає на шкіряне сидіння, закидає свій рюкзак поруч і вичікувально дивиться на мене.

Я сідаю за кермо. Руки на шкірі керма здаються чужими. Я відчуваю на собі її погляд через дзеркало заднього виду. Вона вивчає мене. Так само як я вивчаю її — кожну рису, кожен рух.

— Мама знає, де ти зараз? — мій голос звучить як шелест сухого листя.

— Я написала їй, що поїхала до тебе, — відповідає вона просто, дивлячись у вікно на засніжені вулиці передсвяткового міста.

Мій мозок вибухає від тисячі запитань. Навіщо Ірина сказала їй про мене через одинадцять років? Чому саме зараз?

Одинадцять років тому вона розбила мені серце. Я пам'ятаю той день, як зараз: повідомлення, холодні слова про іншого чоловіка, про те, що вона ніколи мене не кохала. Вона пішла, забравши з собою все світло, що в мені було. Я випалив у собі всі почуття, замінивши їх успіхом і залізобетонною впевненістю.

А тепер... ця дівчинка. Моя? Якщо вона народилася через дев'ять місяців після нашого розриву, то...

Лють і ніжність борються всередині мене, створюючи небезпечний коктейль. Ірина зрадила мене, але вона народила Марту. Вона приховала її. Вона вкрала в мене одинадцять років моєї доньки.

Дорога до маєтку пролітає в абсолютній тиші. Ми лише перехоплюємо погляди одне одного в дзеркалі. У її очах немає страху. Лише глибока, майже доросла цікавість.

Коли ми в'їжджаємо на територію, Марта притискається носом до скла. Маєток сяє вогнями. Величезні панорамні вікна, засніжений сад, охорона.

— Ого, — тихо каже вона. Це перша ознака того, що вона все ж таки дитина.

Я виходжу і відчиняю їй двері. Як тільки ми переступаємо поріг холу, в ніздрі б’є запах хвої та дорогого парфуму. Двоє декораторів на високих драбинах якраз закріплюють гірлянди на величезній п'ятиметровій ялинці. Підлога завалена іграшками та коробками.

— Матвію! Нарешті! — з вітальні випливає Лідія. Вона в шовковій сукні, ідеальна, як лялька, але зараз її обличчя скривлене роздратуванням. — Ці робітники нічого не розуміють у композиції! Ялинка виглядає як...

Вона замовкає на півслові, помітивши маленьку фігуру поруч зі мною. Лідія зупиняється, кліпає очима. Вона дістає зі столика декоративне віяло і починає гарячково обмахуватися, хоча за вікном грудневий мороз і в будинку працює кондиціонер.

— Матвію, що це за дитина? — її голос стає тонким і неприємним. — Це якась благодійність для сиріт до Нового року?

Марта робить крок уперед. Вона вирівнює спину, і я знову бачу в ній себе — ту саму незламну породу.

— Я не сирота, — каже вона дзвінко. — Я його дочка. А ви хто? Помічниця?

Лідія завмирає. Віяло випадає з її пальців на мармурову підлогу з сухим стукотом.

— Що... що вона сказала? — Лідія переводить застиглий погляд на мене. — Матвію, що це за маячня? Яка ще дочка? Що вона собі дозволяє?

Я мовчу. Дивлюся на Марту, яка стоїть посеред мого ідеального, холодного будинку, де кожна річ на своєму місці, і розумію: відсьогодні жодна річ більше не буде на своєму місці. Порядок зруйновано.

— Це Марта, — нарешті кажу я, і слово «дочка» застрягає в горлі, але я відчуваю, як воно вже пускає коріння в моїй душі. — І вона залишиться тут… поки що. Я маю все з’ясувати.

Лідія хапається за серце, продовжуючи махати рукою біля обличчя, ніби їй не вистачає повітря. А Марта тим часом спокійно підходить до ялинки, бере в руки велику золоту кулю і дивиться на своє відображення.

Вона наче вдома. А я... я щойно почав війну, про яку ще не здогадуюся.