Глава 2. Ірина

Руки тремтять так сильно, що я ледь не впускаю телефон на кахель кухні. Вже вдесяте натискаю на виклик, і вдесяте механічний голос повідомляє: «Абонент поза зоною досяжності».

Я відчуваю, як серце стискається у грудях, пульс калатає в скронях, дихання стало уривчастим. Мене накриває хвиля гарячого страху, і я не можу зрозуміти, чи це паніка, чи лють на себе, чи страх за Марту. Кожна секунда без відповіді — як маленький удар по грудях.

— Прокляття, Марто! Ну чому саме сьогодні? Чому так? — кричу я в порожнечу квартири, хоча відповідь світиться на екрані у формі короткого смс: «Мамо, вибач. Я поїхала до тата. Я знайшла, де він працює. Не хвилюйся, я вже доросла».

Доросла? Їй одинадцять!

Вона — весь мій світ, моє повітря, моя єдина причина прокидатися щоранку після того, як Матвій вирвав моє серце і розтоптав його своїми дорогими туфлями. Я відчуваю, як у грудях розгортається спалах розпачу, який стискає шлунок, змушує коліна підкоситися.

Дзвінок у двері змушує мене підскочити. Серце б’ється так, ніби хоче вискочити з грудей.

На порозі стоїть Катя, моя єдина подруга, яка знає всю правду, мої страхи, мою історію з Матвієм.

 — Вона не відповідає, Катю! Вона поїхала до нього! — я впадаю в її обійми, і сльози, які я стримувала останню годину, нарешті прориваються назовні. Ріки гарячих сліз стікають по щоках, я вдихаю і випускаю, намагаючись заспокоїтися.

— Тихо, Іро, тихо... Вона розумна дівчинка, добереться, — заспокоює Катя, але її голос звучить серйозно, без жалю. Я чую у ньому тривогу і твердість одночасно. — Послухай мене. Ти не мала права так довго брехати. Одинадцять років, Іро! Вона мала право знати, чия вона кров.

Я відштовхуюся від неї, витираючи обличчя тильною стороною долоні. Рука тремтить, серце ще калатає.

 — Право? Яке право?! — мій голос зривається на крик. — Ти знаєш, хто він такий? Матвій Руденко — людина, яка знищує конкурентів на сніданок! Він багатій, у нього зв’язки, юристи, гроші... Якщо він дізнається, що я приховала від нього спадкоємицю, він не пробачить. Він забере її в мене, Катю! Просто прийде і забере через суд, бо в моїй орендованій квартирі менше квадратних метрів, ніж у його гардеробній!

Я починаю гарячково збирати сумку. Паспорт, гаманець, ключі. Мені байдуже, як я виглядаю — з розмазаною тушшю та в старому светрі. Пальці тремтять, серце калатає, думки стрибають від одного страху до іншого. «А якщо він уже її бачить? А якщо вона йому сподобається?» — вони не дають мені спокою.

— Я не віддам її. Навіть якщо мені доведеться битися з ним посеред його скляного офісу, — шепочу я, шукаючи в телефоні адресу, яку знайшла в мережі десять хвилин тому. Мозок працює на межі паніки та ясності. Я уявляю, як він сидить у кріслі, холодний, впевнений, і що Марта може залишитися без мого захисту.

«Руденко Груп. Центральний офіс». Це єдине місце, куди вона могла поїхати. Його домашню адресу знайти неможливо, він ховається за високими парканами, але офіс — це його фортеця, виставлена на показ.

— Я їду туди, — кажу я твердо. Руки ще тремтять, але рішучість, як розпечений камінь, стискає їх у кулак.

— У тебе навіть номера його немає, — зітхає Катя. — Ти впевнена, що готова побачити його після всього?

— Я не була готова до цього одинадцять років, — я взуваюся, ледь потрапляючи ногами в кросівки. — Я так і не змогла нікого впустити в своє життя, бо в кожному чоловікові шукала його… і водночас боялася знайти. Моє серце розбите вщент, Катю. Але зараз мова не про моє серце. Мова про Марту. Якщо з нею щось станеться в дорозі, якщо якийсь охоронець її штовхне або… або Матвій скаже їй щось жорстоке… я собі не пробачу.

Я вибігаю до під’їзду, серце калатає десь у горлі. Кожна секунда здається вічністю. Перед очима — обличчя Матвія з того останнього дня. Холодне, презирливе. Його погляд, який колись був моїм світом, а тепер — загрозою.

А потім — обличчя Марти, яка так відчайдушно хотіла мати «справжню сім’ю», щось, чого я не змогла дати їй досі.

«Тільки б встигнути. Тільки б він не встиг її налякати. Тільки б не забрав її в мене», — благаю я подумки, викликаючи таксі. Я відчуваю, як у грудях кипить адреналін і страх, руки стискають сумку, а в животі — вузол тривоги, що не дає дихати.

Я їду до людини, яку кохала понад життя і яку тепер боюся більше за смерть.

У голові лише одне: моя дочка, моя кров, моя відповідальність. І я не дозволю, щоб її щось зламало.