Глава 1. Матвій

— Завтра зранку перенесіть зустріч. Я сказав — перенесіть.

Мій голос спокійний. Суворий. Холодний. Такий, яким мушу бути. Дивлюся на темний екран телефону і відчуваю, як у грудях стискається щось давнє, знайоме — нерв, який я намагався поховати дванадцять років тому.

— Ні, компромісів не буде.

Скидаю виклик. Заплющую очі. Не для відпочинку — щоб не зірватися. День виснажив. Забрав усе, що я міг контролювати. Занадто багато людей, занадто багато очей, що щось від мене чекають. Занадто мало моєї свободи.

Закидаю пальто на плече й виходжу з офісу. Скляні двері м’яко зачиняються позаду — відрізають кондиційоване повітря і чужі проблеми. Назовні — вечір. Холодний, шумний, живий. Фари мерехтять, галас машин гуде, голоси проникають крізь голову, але не належать мені.

— Матвію Руденко!

Я не обертаюся. Моє ім’я часто лунає. Воно завжди вимога, претензія, виклик.

— Матвію Руденко!

Голос різко відрізняється від інших. Вищий. Чистий. Дитячий. Це так дивно. Що потрібно тут дитині? Може роздає флаєри, але поруч з моїм офісом немає жодних ТЦ.

Я зупиняюся. Серце б’ється швидше. Контроль хиткий, як порожній келих. Повільно повертаю голову.

На сходах стоїть дівчинка. Ну як дівчинка? Підліток, на вигляд десять- одинадцять років. Маленька. Худенька. Куртка трохи завелика, рукава сповзли на руки. Рюкзак висить на одному плечі. Другу руку вона тримає рівно — напружено, але впевнено.

Вона дивиться на мене. Прямо.

І тут… щось щемить у грудях. Фізично. Болісно. Щось у ній — лінія щоки, кут губ — точно нагадують мені… когось… Ці очі… я десь їх бачив. Великі, темно-карі, з довгими, майже чорними віями. Вони дивляться на мене з неприхованою цікавістю, але водночас в них є якась надзвичайна рішучість. Майже виклик. Ще не розумію чому, але серце робить у грудях кульбіт. Недоречне відчуття. Мана якась…

— Ти до мене? — питаю сухо, думаючи, що сьогодні занадто перепрацювався.

Вона киває. Ледь помітно, але цього достатньо, щоб відчути біль. Я оглядаюся. Де батьки? Нянька? Бодай хтось. 

— Чого тобі треба? — питаю, оцінюючи ситуацію. — Ти загубилася?

— Ні, — відповідає вона. — Я вас шукала.

Кожне слово б’є по грудях, як удар кулаком.

— Мене? Ти… папараці? — єдине, що приходить на думку. Цим коршунам нічого не завадить прикритися дитиною, щоб отримати матеріал для статті в якусь жовту газетку.

— Папараці? Та ні, — вона байдуже махає рукою і сміється.

— Хто тебе сюди привів? Де твоя мати? — питаю серйозно і навіть суворо. Залишити дитину посеред вулиці, не переконавшись, що вона в безпеці, я не можу. Але й часу на пусті розмови в мене немає. Останній тиждень — суцільний хаос. Бізнес, ця клята Лідія з її постійними істериками, і тепер ще й такий сюрприз під моїм офісом.

— Я сама прийшла. Мама не знає, що я тут. Я хотіла з вами познайомитися.

Я зупиняюся. Дихаю. Надто швидко. Повільний вдих. Повільний видих. Мозок шукає логіку, а знаходить тільки шок.

— Тобі потрібен… автограф? — видаю. Мене ж номінували на нагороду “Бізнесмен року”, може це якась фанатка? 

Вона випростовується. Ще трохи — і стає як маленький воїн. А тоді дістає з рюкзака щось маленьке — фотографію.

— Можна і так сказати. Підпишіть фото… — дівчинка простягає його мені. Перш ніж впасти в прострацію, я встигаю розгледіти: молодий я, поряд Іра. Щасливі. Усмішки світлі, без тривоги. І в цей момент весь світ стискається. Я нарешті розумію, на кого вона мені схожа. Це не просто дитина. Вона — відлуння Іри. 

Моє дихання збивається. Я не бачив її одинадцять років. Одинадцять років, як вона просто зникла з мого життя, залишивши по собі лише гіркий присмак зради. Але її очі… ці очі. Вони ж її. Жінки, яку я колись любив і втратив. Моментально відчуваю, як старі спогади рвуться назовні, як тонке скло, залишаючи рану, яку я намагався не відчувати дванадцять років.

А тепер переді мною її копія… Лінії обличчя, погляд, рішучість. 

Серце заповнює біль, образа, страх… Невже? Та бути не може!

— Звідки це в тебе? — питаю суворо.

— Від мами. Мене звати Марта. Я ваша донька, — каже дівчинка. І світ враз завмирає….