...

-Я … тобі вдячна. Ти не зобов’язаний… - сказала Таня. Олег знизав плечима. Він вважав, що зобов’язаний, якщо вони разом. Вже півроку, та знаходилися десь на стадії між «зустрічаються» та «живуть разом».

-Мені й не важко.  Тим більше, зараз … працювати я можу й звідси. Та й … вам з Олею це потрібно.

Підтримка, мав на увазі. Сестра Тетяни раптово залишилася удовою. Власне, після похорону її чоловіка пройшло кілька днів. Але вони поки що залишалися тут, у цьому маленькому місті. Та, прогулюючись вулицею, за якою вже починався ліс, розуміли, як темп життя тут відрізняється від того, до якого вони звикли у місті-мільйоннику.

-Краще скажи… - Олег чекав кілька днів, щоб завести цю розмову. А сьогодні – поки вони опиняться вдвох, коли Оля не зможе почути. – Що ти про це думаєш?

-Про що? Про смерть Сердара? А що тут думати..? Шкода його, та Олю теж, але … буває. Серце…

-А … мені це не подобається. Так, розтин показав серцевий напад. Але … я бачив, як помирають від серцевого нападу. Це не буває так … красиво. Так театрально.

-Ти гадаєш, тут щось … нечисто? – здивовано подивилася на нього Таня.

-Так. І не поїду звідси, доки не розберуся…

Сама вона воліла за кілька днів, коли Оля трохи прийде до тями, повертатися додому. Але вже знала коханого: той, якщо вже вирішив, від свого не відступить. Але – що йому до смерті чоловіка сестри? Чи в нього якісь свої резони?

-Звичайно, я його знав, - сказав заступник мера. – Взагалі, шкода…

-Так, молодий… - Олегу було сорок п’ять, і він був однолітком померлого. Але співрозмовник похитав головою.

-Звичайно, та я не про це. Соромно, взагалі… Його … не приймали через національність. Та, може, через прізвище. От Сердар і намагався … трохи епатувати усіх, розумієте? Цей образ … завідомо «східної людини». Але при цьому – бізнес на чомусь … такому українському. Та торгова марка – з назви району та прізвища…

Це Олег знав. Та про бізнес Сердара теж. Той жив на околиці міста, що носила назву Басурманка. А оскільки доля нагородила його прізвищем Басуров, то Сердар і на продукції, і навіть на номері власного авто наносив напис: BASURMAN, А бізнес робив на дорогих, ручної роботи, українських вишиванках, які робили майстрині з цього ж району та кількох сіл. Продавав через власний сайт із таким же доменним ім’ям, та постачав до одного київського магазину. На власному автомобілі раз на кілька днів об’їжджав майстринь, які працювали кожна в себе вдома, збирав вироблені речі, відправляв «Новою поштою». Судячи з усього, заробляв непогано.

-Чому? – спитав Олег.

-Справа у нашій місцевій історії… Сама ця назва – Басурманка… Колись це було село. Ці землі подарували одному пану… Він сам був турок, тому я казали: басурман, - але пішов чомусь служити польській короні. Але … виявився жорстоким паном. І … його вбили… Тут у нас живуть сім’ї, які пам’ятають, як їх предки … постраждали від нього. А він, коли на Ользі одружився та поселився тут, іще й розпочав … займатися історією. Краєзнавцем зробився, дітей цим захопив. Багато кому не подобалося, що … чужинець у місцеві справи лізе, та ще й дітей заохочує з ним спілкуватися. Навіщо це йому? Розмови пішли… А Сердару просто було цікаво, та й імідж…

-Ви знаєте, як це сталося?

У столітньому будинку, - цегляному, фарбованому у білий колір, але з усіма сучасними зручностями, - було чимало антикварних речей, які, можливо, й не становили великої цінності, але створювали своєрідну атмосферу. Того дня дружина, - Ольга працювала заступником директора школи, - поїхала на якусь нараду «в область». А повернувшись, знайшла чоловіка мертвим. Він сидів у різьбленому кріслі, поклавши руки на підлокітники, сидів прямо, лише голову нахилив убік. Та був одягнутий у одну з вишиванок, зроблених його майстринями. Чи не найкращу. Біля крісла на підлозі була волога пляма, - звичайна вода. У кімнаті розгардіяш, але слідів проникнення когось стороннього не було. А головне, виявилося, що смерть Сердара була природною, - просто не витримало серце.

-Так. Та не знаю, що вас цікавить, - розвів руками чиновник. – Здається, в поліції немає жодної підозри… Природна смерть, буває…

-Можливо… А Сердара цікавила історія усього місця? Чи лише Басурманки? – продовжував розпитувати Олег.

-Я б сказав – передусім, Басурманки. Тут багато чого було. Можливо, ви не знаєте, там колись почали селитися євреї. Але після війни … майже нікого не залишилося. Їхній будинок теж колись належав такій родині. Навіть багато речей залишилося.

-Я помітив. – Вони із Танею навіть спали тут на металевому ліжку, виготовленому явно більше ста років тому. І таких речей було багато. – Здається, це якась … земля суцільних трагедій.

Заступник мера знову розвів руками:

-А де в нас не так?

-Їхали б ви звідси…

Її звали Вікторія Петрівна, або просто баба Віта. Вона жила через три будинки від Олі та, донедавна, Сердара. Років шістдесяти п’яти, вона була, здавалося, живою рекламою вишиванок, бо, чи не єдина на Басурманці, носила їх повсякденно. От і зараз виглядала чи не по-святковому, хоча просто йшла звідкілясь у справах, та зустріла Олега на вулиці. Баба Віта була чи не найкращою майстринею, яка й робила ці вишиванки для Сердара. Здавалося, в неї він і підгледів ідею бізнесу. А ще її вважали трохи відьмою. Сусіди побоювалися із Вікторією Петрівною сваритися. Не те, щоб вірили, але…