Нагорода чи покарання?

Під час битви на рівнині Мейндрава я прославився через химерний збіг обставин. Лицар, який був проти мене, перечепився, і я його майже випадково вбив. Його загін перелякався й накивав п'ятами, фланг нашого супротивника здригнувся, і з цього почався панічний відступ, який перетворився на поразку наших ворогів.

Не встиг я отямитися, як опинився у великій залі, довкола — люди, які б мене навіть не помітили в інші дні, а навпроти на узвишші — король, який каже, що моя доблесть та відвага оцінені королівством, і тому на мене чекає нагорода.

— Яка? — спитаєте ви, і це слушне запитання.

Король недовго тримав паузу й одразу ж відповів. У мене закружляла голова — титул графа і подаровані мені землі які розташовані десь на кордоні з Бьйорнською імперією. І та імперія давно гострить зуб на наше королівство. Причому зуб не один. Їх там, тих зубів, точно захмарно, вони отруйні і в три ряди. Тож ви зрозуміли, що я не дуже зрадів такому дарунку.

Чомусь посмішки знаті навколо спотворилися, їхні обличчя витягнулися в страшні видовжені морди, які відверто сміялися з цієї "нагороди". А я ж тільки-но хотів залишитися трохи в столиці і потринькати гроші які очікував отримати. Безхмарно провести хоча б місяць, підчепивши на гачок своєї вроди якусь не дуже цнотливу служницю, якій легко забити баки.

— Завтра вам належить вирушити до своїх володінь, бо шлях довгий, а імперія може перейти кордон у будь-яку мить та пограбувати села, які відтепер належать вам! — повідомив мені чийсь голос коли я вийшов з зали для аудієнції.

"Це вирок", — зрозумів я, але дивом утримався на ногах і не впав. Не пам'ятаю, що було потім, і отямився лише в тряському тарантасі, з жалюзійними віконницями. Я б не наважився назвати цей засіб пересування каретою, тому що він намагався витрясти з мене душу. Але в цій таратайці зі стінами та дверима був дах, який неодноразово виручив під час подорожі. Бо десять днів із вісімнадцяти, які я провів у тому пристрої для тортур сідниць, ішов дощ. Чи то дощ гнався за мною, чи то я наздоганяв негоду, і є ще варіант — ми подорожували разом другу частину шляху.

"З одного боку, не так воно все й погано, — розмірковував я, притримуючи стіну карети, яка намагалася вдарити мене по голові. — Четвертий син і шоста дитина барона, яка не мала надії бодай на якусь спадщину, отримав графський титул. Не так уже й погано!" Однак якщо до цього я отримував платню, якої мені вистачало на життя (тобто я мав змогу винайняти кімнату в не дуже брудному трактирі, де й харчувався), то тепер сам мушу піклуватися про гроші.

Дбати не лише про себе, а й про селян, яких потрібно обкладати податками, щоб надсилати кошти до скарбниці, звідки раніше отримував свою платню, ні про що не турбуючись. І якби ж я отримав титул графа! Халепа саме в тому, що я фактично маркграф, тобто володар прикордонної марки, подарованої королем. І мої землі розташовані на кордоні з імперією, яка не проти приєднати наше королівство до себе. Отже, крім податків, я ще зобов’язаний боронити кордони королівства!

Тримати військо, забезпечувати його зброєю та обладунками й годувати цю наволоч власним коштом. Чому наволоч, спитаєте ви? Бо я знаю, що таке військо. Сам звідти. Військо — це збіговисько волоцюг, бандитів і мародерів. Навіть офіцери не дуже відрізняються від солдатів, особливо коли не несуть службу десь у великому місті. Мені в цьому сенсі пощастило. Мого капітана перевели в друге за статусом і величиною місто королівства, і він узяв мене з собою. Тобто замовив слівце, всунув каплук з грошима до рук якогось буквоїда — і мене перевели помічником капітана.

— Слухай, хлопче мій, — звернувся він до мене, коли від'їжджав на нове місце призначення, — як тільки влаштуюся, доб'юся твого переведення до мене. Ти хлопчина надійний і не підставиш мене заради того, щоб посісти моє місце чи вкрасти трохи грошей. Чекай на нове місце служби!

Через три місяці мене й справді перевели помічником командира варти східної брами Бувенталя. Це переведення та слова капітана пояснили мені, що я повний телепень, який не піклується про своє майбутнє, і тому від мене не очікують підлості. Обіцянку самому собі змінити життя я не встиг виконати, бо мене закружляли пригоди в Бувенталі, гарненькі служниці, і я ледь встигав висипатися, коли не стояв на варті.

Ті гроші, які підлеглі непомітно отримували біля брами, пропускаючи в місто не зовсім чесних торгашів і всіляких слизьких типів, чесно ділилися між солдатами, капітаном та мною. Але, як я й казав, моя частка тих грошей осідала в кишеньках фартухів гарних служниць, які були не проти, щоб їх пригостили доброю вечерею, а потім, розштовхавши зранку, почастували ще й сніданком.

Це якось нагадувало кругообіг води в природі, про що торочив учитель, який сяк-так навчив читати та писати шістьох дітей барона — тобто мене і моїх братів із сестрами. Отже, гроші в мене не затримувалися й протікали крізь пальці, як вода з неба.

А потім — війна із сусіднім королівством, і з нашої варти теж хтось мусив піти. Пішов я і троє з простих вартових. Однак навіть не знаю: мені пощастило чи ні, коли я пішов воювати? І ось я лорд на своїх землях! Мені потрібно дізнатися все про податки! Наскільки сильно мене грабуватимуть? Ой лишенько! Я повний невіглас у цьому!

— Робург! — неприязно пробурмотів герольд короля, який супроводжував мене з двома вояками, наче в'язня на каторгу.

Це місто стояло майже на кордоні моїх земель і належало герцогу Фонтелю. Згідно з усіма приписами, мені належало відвідати цього вельможу і, здається, показати грамоти короля, яких я, до речі, ще й у руках не тримав. Мені їх не довіряли. Чи можливо просто не дали в руки щоб я їх не замусолив чи не загубив. Цей супровід і те, що мені не дали потримати в руках сувої з королівськими печатками, ще раз підтверджували мою думку: мені не довіряють. Таке відчуття, що всі чекають, коли я дремену світ за очі, щоб оголосити мене зрадником королівства й відібрати в моїх родичів усе, чим вони володіють.