Епілог

Перед нею стояв Олександр — трохи запиханий, з розтріпаним волоссям, з очима, що світилися сильніше за сонце. В руках — пакети, а між пальцями ледь помітно блиснула оксамитова коробочка.

— Ти… — прошепотіла вона, не вірячи власним очам.

— Я, — усміхнувся він. — І я більше ніколи від тебе не піду.

Він поставив пакети на підлогу, дістав каблучку і, ставши на одне коліно, промовив:

— Анджеліко, я кохаю тебе. І тебе… — він легенько торкнувся її живота. — Дозволь нам бути сім’єю.

Вона не витримала — сльози полилися знову, але цього разу від щастя. Вона кивнула, а він, сміючись і тремтячи водночас, надів їй каблучку.

Світ за дверима міг залишатися жорстким і небезпечним. Але тут, у цій миті, існували тільки вони, їхнє кохання і нове життя, яке вже починало свій шлях.

Минуло три роки від того дня, коли двері відчинилися, і на порозі стояв Олександр — з каблучкою, фруктами й поглядом, у якому було більше ніж слова могли передати.

Три роки, які стали новим життям.

Тепер вони жили в невеликому будинку на околиці міста. Дім був дерев’яний, з верандою, обвитою виноградом, і садом, де щовесни розквітали бузок та жасмин. За вікном відкривався краєвид на поле, яке влітку ставало золотим морем пшениці. Тут не було галасу міста, тут повітря було настільки чистим, що навіть уночі можна було бачити зорі, розсипані над дахом, наче хтось висипав пригорщу діамантів.

Вони збудували все з нуля. Олександр повністю відмовився від роботи в корпораціях. Він знайшов іншу справу — майстрував меблі власними руками. У майстерні пахло деревом, смолою та свіжою фарбою. Його замовлення забирали сусіди та невеликі кав’ярні, але він не поспішав розширюватися — гроші більше не були головним. Головним було, щоб уранці він міг пити каву на веранді, слухати, як сміється Анджеліка, і бачити, як їхній син грається в саду.

Сину було два з половиною. Його звали Данило, і в ньому поєдналося все найкраще від батьків: очі — як у Олександра, а посмішка — як у Анджеліки. Він бігав подвір’ям у маленьких босоніжках, постійно щось розповідав, і, здавалося, не знав, що таке втома.

— Тату, дивись, метелик! — крикнув він, ганяючись за яскраво-жовтим крильцем.

Олександр відставив молоток і глянув на сина, усміхаючись.

— Зловиш — відпустиш, зрозумів? — підморгнув він.

Анджеліка сиділа на лавці під абрикосом, тримаючи в руках чашку з м’ятним чаєм. Літній вітер розвівав її волосся, і вона дивилася на них з тим самим теплом, яке колись допомогло їм обом пережити найважчі часи.

Іноді минуле нагадувало про себе. У новинах зрідка з’являлися статті про ті події, про корпорацію, про викриття корупційних схем. Олександр не читав. Він знав: те життя закінчилося. Але інколи вночі він прокидався, стискаючи кулаки, і йшов на кухню випити води. Тоді Анджеліка вставала, обіймала його ззаду й тихо шепотіла:

— Ти тут. Ми тут. І все добре.

Ці слова завжди повертали його у реальність, де він був не солдатом війни проти тіней, а чоловіком і батьком.

Одного вечора вони втрьох влаштували пікнік прямо у дворі. Запекли м’ясо, розклали ковдру, поставили маленький ліхтарик. Данило заснув на ковдрі, тримаючи в руках іграшкового ведмедя. Олександр і Анджеліка сиділи поруч.

— Знаєш… — почала вона. — Я іноді думаю, якби тоді, три роки тому, я все ж поїхала на таксі…

Він усміхнувся.

— То я б, мабуть, гнав за тим таксі, поки не впав би.

— І що, догнав би?

— А в мене був би вибір? — він взяв її руку і поцілував у долоню. — Ти моя історія, Ліко. Без тебе нічого б не мало сенсу.

Вона мовчки дивилася на нього, і в очах блищало те саме світло, яке він пам’ятав ще зі шкільних часів.

Наступного ранку, поки Данило ще спав, вони вдвох вийшли зустріти схід сонця. Небо поступово фарбувалося у золотаві відтінки, і теплі промені ковзали по їхніх обличчях. Це було тихе, майже святкове відчуття, коли не потрібно нічого говорити, щоб знати, що ти на своєму місці.

— Знаєш, — сказала Анджеліка, притискаючись до нього, — я щаслива, що відкрила ті двері.

— А я щасливий, що купив ту каблучку, — відповів він.

І коли Данило прокинувся та вибіг на вулицю, кричачи: «Мамо, тату, дивіться, метелик!», вони засміялися так щиро, наче знову були тими, хто щойно знайшов одне одного після довгої розлуки.

Їхній світ був простим. Ідеально простим. І цього було більш ніж достатньо.

Минуло кілька тижнів після того тихого світанку, коли вони втрьох зустрічали сонце на своєму подвір’ї. І от якось вранці, за сніданком, Анджеліка глянула на Олександра з тією особливою іскоркою в очах:

— Слухай, а може, поїдемо кудись? Просто так. Без приводу.

— Кудись? — він підняв брову, розмазуючи мед по шматку хліба. — Ти ж знаєш, з Данилом це ціла експедиція.

— Тим цікавіше. Давно ми були всі разом не на річці, не в парку, а от прям у поїздці.

Данило, почувши слово «подорож», тут же підскочив:

— Я теж хочу! А куди ми поїдемо? Буде море? І морозиво? І кораблі?

Олександр зітхнув, але в його погляді вже читалася згода. Він умів чинити опір лише кілька хвилин, коли бачив, як сяють очі його двох найдорожчих людей.

Вирішили їхати на кілька днів у маленьке приморське містечко. Не гучний курорт, а тихе місце, де пісок м’який, як борошно, і хвилі ледь чутно торкаються берега

Вони виїхали рано-вранці, коли небо ще тільки починало світлішати. Машина була наповнена запахом кави з термокружки та свіжої здоби, яку Анджеліка спекла напередодні. Данило сидів на задньому сидінні, обіймаючи свого іграшкового ведмедя, і час від часу запитував:

— А скільки ще їхати?

Олександр сміявся:

— Ти ж навіть не знаєш, куди ми їдемо.

— Знаю! На море! — гордо відповідав син.

Вони слухали музику, розмовляли про дрібниці, а за вікном пропливали поля, ліси та маленькі села, де ранковий дим піднімався з коминів.