Розділ 30

Олександр стояв біля дверей лікарні, тримаючи в руках свій невеликий пакет з речами, і дивився на Анджеліку. Вона світилася. Не від одягу, не від сонця, а від того, що він — тут, поруч.

— То куди ми? — запитав він, намагаючись приховати посмішку.

— Туди, де немає лікарів і де можна кричати, — підморгнула вона.

Вони вирушили до парку, де колись давно, ще до всього цього, любили гуляти після школи. Дорога здавалася дивно знайомою, але й новою водночас — бо тепер вони були не просто друзями, а тими, хто пройшов крізь вогонь.

Анджеліка йшла попереду, іноді озираючись, аби переконатися, що він не втомився. Олександр уперто крокував за нею, наче доводив собі, що його тіло знову належить йому.

На лавці біля озера вони зупинилися.

— Знаєш, — почав він, — коли я лежав там, у комі, я ніби бачив тебе. І ти мені казала: “Прокинься, бо я не витягну це сама”.

Вона опустила очі, стискаючи його руку.

— Я й справді це казала. Щоночі, шепотом.

Він притягнув її до себе, і вони сиділи так, спостерігаючи, як сонце повільно тоне у воді. Світ навколо ніби зупинився, щоб дати їм цей момент.

Пізніше, коли місто вже засинало, вони зайшли в маленьку кав’ярню, де завжди замовляли один десерт на двох. І цього разу, сміючись, вони сперечалися, хто з’їсть останній шматочок.

Ніхто з них не помічав, що у дальньому кутку сидить чоловік з газетою, який час від часу зиркав у їхній бік. І хоча вечір здавався ідеальним, тінь минулого знову тихо ковзала за ними.

Чоловік із газетою підвівся, коли вони встали від столика. Він вийшов на вулицю на кілька секунд раніше, ніж Олександр з Анджелікою, і зник у темряві вузької бічної вулички.

— Чого ти так озираєшся? — запитала Анджеліка, помітивши його насторожений погляд.

— Мабуть, звичка, — відказав він, але відчуття, що їх хтось веде, не полишало.

Вони вирішили йти не головною дорогою, а стежкою крізь невеликий сквер. Там ліхтарі світили тьмяно, і вітер ганяв пожухле листя. Олександр мимоволі притягнув її ближче, тримаючи за талію.

— Хочеш, щоб я перестала боятися? — тихо запитала вона.

— Я хочу, щоб ти ніколи більше не мусила боятися, — відповів він, але саме в цей момент почув за спиною ледь чутні кроки.

Він різко обернувся. Порожньо. Лише темний силует кота, який промайнув між деревами. Але серце вже билося швидше.

До будинку  вони йшли мовчки. Перед дверима вона зупинилася:

— Може, залишуся?

— Залишайся, — відповів він без вагань.

Всередині вони увімкнули світло, і наче все стало безпечним. Олександр пішов на кухню, щоб налити їм чаю, а Анджеліка роззувалася в коридорі. У цей момент за вікном блиснув короткий спалах — як від фотокамери.

Він не встиг вискочити на балкон, бо спалах повторився, але вже з іншого боку будинку. Хтось їх знімав. І цей хтось знав, де вони живуть.

— Саша… — Анджеліка стояла бліда, стискаючи в руках телефон. — Це не закінчилося.

Всередині вони увімкнули світло, і ніби все стало безпечним. Олександр пішов на кухню, щоб налити їм чаю, а Анджеліка роззувалася в коридорі. У цей момент за вікном блиснув короткий спалах — як від фотокамери.

Він миттєво кинувся до балкона, Анджеліка — за ним. Зі сходів, що вели у двір, вони побачили силует людини з фотоапаратом. Та, перш ніж Олександр встиг щось крикнути, той опустив камеру, і стало видно: він стояв обличчям до горизонту.

— Що ти робиш? — гукнув Олександр.

— Та захід сонця знімаю, — відповів чоловік, навіть не озираючись. — Он, дивіться, яке небо!

І справді: над містом палахкотіли червоно-золоті хмари, сонце торкалося краю будинків. Олександр відчув, як напруга спадає, а Анджеліка тихо засміялась, хитаючи головою.

— Тобі, коханий, треба іноді просто… вдихнути, — сказала вона, обійнявши його ззаду.

Він усміхнувся, але всередині лишався маленький неспокій. Бо навіть якщо цього разу це був просто захід сонця, у їхньому світі ніколи не можна було бути впевненим на сто відсотків.

Вони ще трохи постояли на балконі, спостерігаючи, як сонце остаточно ховається за дахами. Небо темнішало, і перші зорі почали пробиватися крізь синьо-фіолетовий серпанок.

— Як давно ми так просто… стояли й дивились? — тихо промовила Анджеліка.

— Здається, ніколи, — відповів Олександр, притискаючи її ближче. — Ми весь час кудись біжимо, тікаємо… А от зараз — ні.

Він провів пальцями по її щоках, ковзаючи до шиї. Її подих став глибшим, і вона підняла погляд, зустрівши його очі в напівтемряві.

— Мені добре тільки тут, з тобою, — прошепотіла вона.

Олександр нахилився й поцілував її — спершу ніжно, обережно, але вже за кілька секунд цей поцілунок став глибшим, повнішим, наче вони обидва боялися, що світ знову розсиплеться і не залишить їм часу.

Вони відійшли з балкона, залишивши вечір за зачиненими дверима. У вітальні лампа лила тепле світло на їхні обличчя, коли вони повільно опустилися на диван. Анджеліка сміялася його тихим жартам, він — гладив її волосся, вловлюючи кожну мить, кожен порух її руки.

Цей вечір вони вирішили залишити тільки для себе. Без телефонів, без новин, без страхів. Лише вони, запах чаю, який уже вистигав на столі, і відчуття, що вперше за довгий час — усе на своєму місці.

Наступного ранку Анджеліка прокинулася раніше за Олександра. Кухня була ще напівтемна, лише слабке світло пробивалося крізь фіранки. Вона вирішила приготувати сніданок, аби почати день по-іншому, ніж зазвичай — спокійно.

Вона саме ставила чайник, коли у двері подзвонили. За ними стояла мама Олександра. Її погляд був напруженим, але вже без тієї холодної різкості, яку Анджеліка пам’ятала з останньої зустрічі.

— Доброго ранку, — тихо сказала жінка, опустивши очі.

— Доброго… — обережно відповіла Анджеліка, відступаючи, щоб впустити її.

Декілька секунд вони мовчки сиділи за столом, слухаючи, як чайник починає шуміти. Потім мама Сашка заговорила: