Розділ 29

Лікарняне світло було холодним, майже безбарвним. Коридори тягнулися нескінченно, і кожен крок віддавався в голові глухим відлунням. Анджеліка сиділа на старому стільці під дверима палати, обійнявши себе руками, наче це могло захистити від реальності.

Вона ще не бачила його відтоді, як лікар сказав:

— Він у комі. Стан важкий, але стабільний. Ми робимо все можливе.

Ці слова вп’ялися в пам’ять, мов іржаві цвяхи. “Стабільний” звучало, як порожня обіцянка — ні теперішнього, ні майбутнього, лише підвішена мить між життям і чорною порожнечею.

Вона дивилася на двері й уявляла, що просто відчинить їх — і він, як завжди, підніме голову, трохи насуплено, але з тим знайомим вогником у погляді. Та щоразу, коли вона пробувала уявити далі, картинка розсипалася.

Пам’ять підкидала кадри з того дня — його руки, які ще вчора тримали її, сьогодні безсило лежать на ношах; кров на скроні; губи, що не ворушаться.

Ти не можеш мене залишити… ти ж обіцяв…

За вікном починало світати. Сонце ледве пробивалося крізь тьмяні шибки, але навіть цей промінь здавався холодним.

Двері палати тихо відчинилися, і вийшов лікар. Він говорив обережно, наче боявся зламати її крихке самовладання:

— Поки без змін. Ви можете зайти, але ненадовго.

Анджеліка піднялася. Ноги були наче з вати. Вона відчинила двері й застигла.

Олександр лежав нерухомо, обличчя бліде, під очима тіні. Крапельниця повільно капала, апарат ритмічно пискав, фіксуючи кожен удар серця. Його пальці були теплими, коли вона торкнулася, але він не зреагував.

— Чуєш мене?.. — прошепотіла вона, нахилившись ближче. — Я тут. Я нікуди не піду…

Її голос зірвався, і сльози впали на його руку. За стіною тихо проходили медсестри, лікарі, а в цій палаті час ніби зупинився.

Вона залишилася в палаті, навіть коли лікар делікатно натякнув, що відпочинок їй не завадив би. Але як можна спати, коли він лежить отак — між світом живих і тією темною прірвою, куди вона боялася навіть думати?

Кожна хвилина була випробуванням. У голові крутилися питання, на які не існувало відповідей: А що, якщо він не прокинеться? А якщо прокинеться, але не згадає мене? А якщо я більше ніколи не почую його сміх?..

Її руки тремтіли, коли вона знову й знову брала його долоню. Усі ці апарати, дроти, монітори здавалося віддаляли його від неї, перетворювали на якийсь крихкий механізм, який можна втратити від найменшого збою.

Дні злилися в один суцільний морок. Вона втратила лік часу — день чи ніч, їй було байдуже. Вона жила від одного сигналу монітора до іншого, від одного подиху до наступного.

Їла вона рідко, спала — хіба що сидячи на стільці, притулившись чолом до його руки. Інколи їй здавалося, що він ворухнув пальцями, але, придивившись, розуміла — то просто тінь надії, яку вона сама собі малює.

Вона згадувала все: їхні перші суперечки, перший сміх, перший поцілунок на вулиці, коли світ здавався чужим, але вдвох вони могли все. Ці спогади рвали серце, бо тепер навіть його дихання залежало від машин.

І ще — почуття безсилля. Анджеліка звикла боротися, але тут, у цій білій кімнаті, вона була ніким. Усе, що залишалося, — говорити до нього, вірити, що він чує:

— Ти сильний. Я знаю, ти повернешся. Інакше я сама прийду за тобою туди…

Але навіть після таких слів він залишався нерухомим.

Вечір. Лікарі дозволили Анджеліці залишитися під дверима палати, але всередину не пускали. Вона сиділа на жорсткому стільці, дивилася на білі стіни, коли почула кроки.

— Анджеліка? — холодний, знайомий голос змусив її здригнутися.

Вона підняла погляд і зустрілася з очима жінки, яку знала ще з шкільних часів — мами Олександра. Колись та завжди усміхалася, пригощала печивом, цікавилася, як у неї справи. Але тепер у погляді було лише напруження, майже ворожість.

— Добрий вечір… — тихо промовила Ліка.

— Вечір? — голос жінки був глухий і жорсткий. — Мій син лежить у комі, а ти тут сидиш, наче в тебе є право бути поруч.

Анджеліка стиснула пальці, відчуваючи, як серце б’ється в горлі.

— Я… я просто хвилююся за нього. Ми…

— Ми? — перебила мати. — Це через тебе все й сталося! Якби він не зв’язався з тобою, не поліз у цю брудну історію… Він був нормальним, спокійним хлопцем, поки ти не з’явилася.

Кожне слово було, наче лезо.

— Ви помиляєтеся, — прошепотіла Ліка. — Він сам обрав цей шлях. Я ніколи не хотіла, щоб…

— Не хотіла? — жінка підняла брови. — Може, й ні. Але ти — причина, по якій він тепер лежить там, під крапельницями.

Анджеліка відчула, як очі пече. Хотілося кричати, пояснити, що вона сама втратила все, що її били, що її викрадали. Але вона бачила в очах матері Олександра лише біль, замішаний на гніві. І розуміла — зараз немає сенсу говорити.

— Я залишуся тут, — тихо сказала вона. — Бо він цього хотів би.

Мати зціпила зуби, нічого не відповіла, лише відвернулася й увійшла в палату. А Ліка залишилася за дверима, відчуваючи, як під вагою чужої ненависті ще важче дихати.

Минула година. Лікарі кілька разів заходили й виходили з палати, змінюючи крапельниці та перевіряючи прилади. Анджеліка так і не рухалася з місця, тільки іноді зводила погляд на двері, ніби могла побачити крізь них.

Двері раптом відчинилися, і мати Олександра вийшла. Її руки тремтіли, хоча обличчя вона намагалася тримати непроникним.

— Він спить… якщо це можна назвати сном, — голос її зірвався.

Анджеліка обережно підвелася.

— Я… можу щось зробити?

Жінка глянула на неї з тією ж холодною оцінкою, але в погляді з’явилася втома, а разом із нею — крихітна тріщина.

— Якби ти могла повернути час… от тоді допомогла б.

— Якби могла, я б віддала… все, — прошепотіла Ліка.

Мати Олександра відвела очі, наче боялася, що Анджеліка побачить у них щось інше, ніж злість. Вона глибоко зітхнула й тихіше додала:

— Він завжди був впертим. Як вирішив — так і робив. Мабуть… ти для нього щось значиш.