Розділ 28

Ніч у місті була дивно тихою. Навіть вітер здавався нерішучим, ковзаючи між будинками й лише зрідка торкаючись листя дерев. У штабі поліції світло горіло в кожному кабінеті. На великому столі лежала мапа міста, на якій червоним маркером було позначено декілька точок — можливі сховища корпорації.

Олександр сидів трохи осторонь, тримаючи в руках старенький телефон «Nokia». Його пальці машинально ковзали по кнопках, але він навіть не помічав цього — думки були далеко. Перед очима постійно стояло обличчя Анджеліки — розгублене, налякане, але вперте.

— Ми підключили прослуховування на кілька каналів, — тихо сказав інспектор Гончар, перегортаючи папки. — Але нам потрібно більше часу, щоб обійти їхню систему.

— Часу немає, — голос Олександра прозвучав глухо, наче він говорив крізь стиснуті зуби. — Вони можуть зробити з нею що завгодно.

— І саме тому ми не можемо йти напролом, — втрутився Марк, який стояв поруч, схрестивши руки на грудях. — Якщо вони відчують, що ми близько — вони просто зникнуть.

Поліцейські переглядалися, але в повітрі відчувалася напруга. Усі розуміли: це вже не просто спецоперація, це особиста війна Олександра.

Гончар підсунув йому фото: знімок старого складу на околиці.

— За нашими даними, це може бути один із їхніх транзитних пунктів. Там невелика охорона, але є шанс витягти інформацію. Ми хочемо заслати туди людину під прикриттям.

— Ви впевнені, що у вас немає крота? — запитав Олександр, не відводячи погляду. — Бо минулого разу ви «помилилися» адресою.

Відповідь прозвучала холодно:

— Після того випадку ми все зачистили. Нові телефони, нові канали зв’язку. Але довіряти я все одно пропоную лише собі.

Марк злегка нахилився до друга:

— Саш, ми можемо піти туди самі, без них. Ти ж знаєш, я з тобою хоч на край світу.

— Знаю, — Олександр стиснув кулаки. — Але якщо ми підемо самі — це вже буде війна, і шансів у нас мало.

Тим часом, за сотні кілометрів від них, у темному підвалі стара лампа миготіла, кидаючи слабке світло на бетонну підлогу. Анджеліка сиділа, притулившись спиною до холодної стіни. Руки зв’язані, губа розсічена, але в очах — ані краплі зламаності.

Двері рипнули. До кімнати зайшов чоловік у дорогому костюмі, але з холодним, майже мертвим поглядом. Це був один із топів корпорації.

— Ну що, зірко, як тобі тут? — його голос капав отрутою. — Може, вже передумаєш грати в героїню?

— Я не граю, — прошепотіла вона, ковтаючи металевий присмак крові. — Я просто не продаю себе таким, як ти.

Він нахилився, уперши руки в стіну над її головою.

— А твій коханий? Думаєш, він тебе врятує? Він навіть не знає, де ти. І якщо й знайде — знайде вже неживу.

Її пальці стиснулися в кулаки. Вона не відповіла — щоб він не побачив страху.

У штабі раптом задзвонив один із «чистих» телефонів. Марк підняв слухавку. Його обличчя миттєво змінилося.

— Саш… вони кажуть, що знайшли Ліку.

Олександр рвонувся на ноги.

— Де?!

— Покинутий мотель на трасі. Кажуть, бачили її там, — Марк кинув на нього погляд, повний сумнівів, але в голосі Олександра вже не було місця обережності:

— Їдемо. Зараз.

Поліцейські крикнули їм услід, що треба перевірити інформацію, але вони вже мчали до машини.

Мотель зустрів їх порожніми коридорами та запахом пилу. Жодного сліду Анджеліки. Лише стара камера відеоспостереження, спрямована прямо на вхід.

— Нас злили, — тихо сказав Марк. — Саш, це пастка.

Олександр відчув, як всередині все стискається в лід. І тоді він зрозумів — ворог грає з ними на крок попереду.

Вихід із мотелю відчувався як шлях через горло звіра. Кожен крок лунав занадто голосно, а стіни здавалося тиснули з обох боків. Марк ішов трохи позаду, тримаючи руку на кобурі.

— Тут хтось був нещодавно, — прошепотів він, показуючи на сліди у пилюці. — Але не вона.

Олександр не відповів. Його погляд був спрямований уперед, але думки — далеко. Він намагався скласти в голові пазл: хтось спеціально вивів їх сюди, щоб виграти час. І цей хтось чудово знав, що він кинеться на будь-який шанс знайти Ліку.

Коли вони вийшли на вулицю, на горизонті вже займався світанок. Світло пробивалося крізь туман, але не приносило відчуття полегшення.

— Повертаємось у штаб? — запитав Марк.

— Ні, — Олександр стиснув кермо, коли вони сіли в машину. — Їм не можна знати, куди ми поїдемо далі. Якщо тут справді є шпигун, він передасть інформацію ще до того, як ми доїдемо.

— Ти думаєш, що цей «кріт» — вигадка?

— Я думаю, що «кріт» є, але не серед людей. Він у їхніх іграшках — у телефонах, ноутбуках, камерах. Ми всі в них, як на долоні.

Тим часом Анджеліку знову вивели з підвалу. Коридори були довгі й темні, камери стеження миготіли червоними лампочками. Її вели двоє здоровенних охоронців.

— Куди ви мене тягнете? — голос зірвався, але вона намагалася триматися.

Один з них засміявся:

— Керівництво хоче переконатися, що ти більше не становиш проблеми.

Двері розчинилися, і вона опинилася у просторій кімнаті з металевим столом. За столом сидів той самий чоловік у костюмі. На столі — папка й кілька фото.

— Дивись, — він кинув їх перед нею. На знімках був Олександр, сфотографований із відстані, під час розмови з поліцейськими. — Він думає, що зможе тебе знайти. Але кожен його крок ми бачимо.

Анджеліка відштовхнула фото.

— Коли він сюди прийде, тобі не врятує ніхто.

— О, він прийде, — чоловік нахилився ближче. — Але вже буде запізно.

Марк і Олександр прибули на закинуту ремонтну базу за містом — місце, яке не було позначене на жодній карті поліції. Тут колись збиралися колишні співробітники корпорації, і Сашко сподівався, що серед них залишилися ті, хто готовий допомогти.

— Якщо вони живі, — пробурмотів Марк, вийшовши з авто. — Або якщо не продалися.

Усередині було темно й тихо, лише скрип дощок під ногами. Із глибини приміщення вийшов сивий чоловік у потертій куртці.