Розділ 27

Олександр сидів у кабінеті слідчого, опустивши руки на коліна. Він виглядав змученим, але нарешті зібраним. У ньому кипіло все — і страх, і гнів, і провина. Але тепер він більше не мовчав.

— Я впевнений, — його голос не тремтів, — це зробили вони. Моя колишня корпорація. Усе зійшлося. Вони знали про неї. Вони слідкували. І це — помста. За моє рішення піти. За те, що я обрав вийти з гри.

Слідчий, сухий чоловік з тонкими рисами, мовчки кивнув, уважно нотуючи.

— У вас є якісь конкретні докази?

— Частина. Вони залишили сліди. І… я маю одного чоловіка, якого можу підвести до справжніх координат. Він працював у безпеці. Якщо ще живий — він скаже, де вона.

— А що з Марком?

— Їх побили, — зціпив зуби. — Але він знає, як мислять ті виродки. Допоможе.

Слідчий підвівся.

— Добре. Ми запускаємо план. Але, пане Олександре, ви маєте розуміти: це — офіційна операція. Якщо ви втрутитесь без нашого дозволу, це може вартувати життя — і вам, і їй.

— Я готовий на все, — тихо відповів він.

Поліція почала працювати швидко. На дошці в штабі з’явилися перші схеми: ймовірні місця, де могли тримати Анжеліку, фотографії підозрюваних, хронологія подій.

Водночас у глибині офісу спецвідділу одна з детективок — Олена — прокручувала відео з камер, що зафіксували машину, яка вивозила Анжеліку. Облич водія не було видно. Але вона зупинила кадр: на задньому сидінні, в темряві, розмитий силует з довгим волоссям. Її серце стиснулося. Вона — там.

Олександр стояв біля вікна, стискаючи в руках фотографію — єдине, що залишилось у нього зараз. Фото, зроблене ще тоді, коли вони сміялись, сидячи під деревом у парку. Без захисту, без таємниць.

— Ми її повернемо, — сказав він собі. — Хоч би що сталося.

Це вже була не просто місія. Це було — життя.

Поліцейські уважно слухали Олександра. Його голос тремтів, але він говорив чітко, впевнено, викладаючи все, що знав про свою корпорацію — структуру, керівництво, окремі підрозділи, які могли мати стосунок до викрадення.

— Ми з Марком підозрюємо, що за всім стоїть не тільки мій колишній партнер Рой, — Олександр дивився крізь пальці на власні долоні. — Це може бути робота окремого сектора всередині «AETHERA»… вони звикли діяти в тіні.

Інспекторка, висока брюнетка в темно-синій формі, кивнула:

— У нас є досвід роботи з корпоративними структурами. Але потрібен хтось, хто зможе потрапити всередину.

— Я знаю, кого заслати, — тихо промовив Марк, що досі мовчав у куті. — Маю людину, якій довіряють у тій структурі. Можемо відправити її як стажиста, як молодого консультанта…

Поліцейська група переглянулась. Це був ризикований, але потенційно продуктивний крок.

— Ми маємо діяти швидко. Якщо корпорація й справді замішана — вони не будуть чекати, — додала вона.

Олександр стискав кулаки.

— Я сам маю йти.

— Забудь, — зірвався Марк. — Тебе там або знищать, або використають. Ми не можемо втратити тебе.

— Ми вже втратили її! — Олександр глянув на нього зі злістю. — Я не можу просто сидіти тут!

Настала тиша. Навіть офіцери, що метушилися довкола з документами, застигли на мить.

— Добре, — нарешті сказав Марк. — Але ти підеш лише як спостерігач. Під контролем.

Поліція вже розробляла план: підставна особа мала з’явитися у головному офісі через два дні. Її легенду — фахівець з аналітики поведінкових даних — мали підтвердити фальшиві акаунти, документи, історія резюме. Її завданням було вивідати, чи знає хтось усередині про місцезнаходження Анжеліки, чи є ознаки тіньових операцій.

А Олександр… він вирушав паралельним шляхом. Старими каналами зв’язку він мав намір вийти на колишніх колег, які могли співчувати йому або хоча б не бути частиною змови. Він не збирався чекати.

Тієї ночі він сидів у темряві, втупившись у карту міста. Його погляд ковзав між червоними мітками, розкиданими по кварталах, де корпорація мала свої підрозділи. Він зупинився на одному.

— Там її тримають, — прошепотів він.

І навіть якщо він помилявся, він не зупиниться.

телефон задзвонив.

— Олександр, ми її знайшли, — голос Марка був хрипким, задиханим, — чувак, вона жива. В нас є точні координати. Їдемо туди просто зараз.

Олександр не запитував, звідки дані. Не уточнював, хто “знайшов”. У нього стискалося серце — болісно і гостро. Поліцейські ще не підписали ордери, ще не зрушили план офіційно — але чекати було несила.

— Де ви? Я зараз.

Через двадцять хвилин вони вже мчали у чорному позашляховику, що розрізав повітря мов куля. Марк тримав телефон із відкритою картою — місце було закинутим складом на околиці індустріальної зони, колись це був технічний майданчик для контейнерних перевезень.

— Ти впевнений у координатах? — напружено кинув Олександр, стискаючи кермо.

— Так. Це з нашого джерела. Ти знаєш, кого я маю на увазі. Він не помиляється.

Місце дійсно виглядало підозріло: величезні залізні двері, які рипіли від вітру, камери, але без явної охорони. Серце Олександра калатало, коли вони заходили всередину — пусто. Порожні кімнати, стара апаратура, розбиті вікна. Лише пил і тиша.

— ЛІКА! — голос зірвався.

Тиша.

Олександр побіг далі, за ним Марк. Але — нічого. Жодного звуку, жодного сліду. І тоді він зрозумів: це була пастка. Або просто фальшивий слід. Хтось спрямував їх сюди навмисно.

— Марку, хтось нас водить за ніс, — буркнув він і вдарив кулаком по стіні. — Часу мало, а ми витрачаємо години.

Його очі палали. У голові одна думка: вона ще жива. І ця корпорація ще грається.

Але тепер він не мав часу чекати дозволів.

Він мав знайти її сам.

Після хибного виклику, коли Олександр і Марк, обігнавши поліцію, кинулися на вказане місце — порожню й занедбану станцію вантажного депо, атмосфера в команді різко змінилась. Поліція, що прибула за ними, мовчки вивчала сліди. Капітан Шумило напружено блукав уздовж рельсів, намагаючись приховати роздратування.