Розділ 26

Анжеліка не одразу зрозуміла, де вона. Перші хвилини були як глухий сон — наче вона провалилася в себе, глибоко й боляче. Її тіло боліло, губа була розбита, на скроні пульсувала синець. Але вона була жива. Усвідомлення цього розривало її відчуття захищеності — бо жива, але не вільна.

Темна кімната — голі стіни, мінімум світла з лампи під стелею. І знайоме обличчя. Його обличчя.

— Я не хотів так, — сказав він нарешті. Його голос тремтів. — Але ти змусила. Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. Я не міг просто так відпустити.

Анжеліка мовчала. Вона більше не хотіла його слухати. Не вірила, що це кохання. Те, що він зробив, було актом контролю, помсти, слабкості.

— Я ж попереджав, — прошепотів він, — ще тоді, коли ти пішла. Ти думала, хтось інший зможе дати тобі те, що я давав?

— Відпусти мене, — спокійно сказала вона. Її голос більше не тремтів.

Він підійшов ближче. Його очі були червоні, руки нервово сіпалися. Та саме в цій напрузі Анжеліка побачила щось нове — страх. Він сам боявся того, що зробив. І вона це використає.

— Якщо ти мене не відпустиш, — додала вона, — ти втратиш усе. І навіть більше, ніж уявляєш. Бо ти не один у цьому. Знаєш, хто вже про все дізнався?

Він спробував ухмильнутись, але в ньому щось зламалось. Його впевненість зникла.

— Вони знають, — сказала вона. — І тебе, і тих, хто за тобою. І знаєш що? Вони тебе здадуть. Бо ти для них — просто інструмент. Викидний.

Він затримав погляд на ній. Мовчав. Його погляд біг — між нею, стіною, дверима.

— З тебе почнеться кінець, — сказала Анжеліка. — Але не мій.

Назар вийшов.

Анжеліка лежала на жорсткому матраці, що більше нагадував табурет, ніж ліжко. Її зап’ястя ще не боліли, але в голові розливалася тривога, мов густий дим. Місце, куди її привезли, не мало жодної ознаки життя — лише холод, звук вентиляції та лампа над головою. Вона була свідома: це не справа випадкового божевільного. Тут усе — чітке, сплановане, без емоцій.

У двері постукали. Це був не охоронець. Це був костюм. Стриманий, без логотипів, зі світлою сорочкою, акуратною лисинкою й поглядом, у якому не було жодної краплі людяності.

— Анжеліка, — сказав він, сідаючи навпроти. — Ви не розумієте, наскільки глибоко ви втягнуті. І не тому, що кохаєте Олександра. А тому, що він пішов проти системи, яку ми будували разом.

Він дістав планшет. На екрані — схеми, діаграми, цифри, портрети.

— У нього був вибір: зберегти лояльність і залишити все так, як було. Або стати героєм для вас — і зрадити нас. Він обрав вас. Це дорого коштує. І не тільки йому.

Анжеліка мовчала. Вона вже зрозуміла: це не просто викрадення. Це — показова розправа. І вона — не жертва, а важіль тиску.

— Ви хочете змусити його повернутися? — сказала вона.

— Ми хочемо, щоб він зник. У всіх сенсах. З поля, з ринку, з нашої гри. Ви — фінальний каталізатор. Він або зламається. Або розпочне війну, яку не виграє.

Анжеліка повільно вдихнула. Її очі більше не світилися страхом.

— Ви погано його знаєте, — прошепотіла вона. — Якщо він почне війну — ви перші програєте.

Чоловік посміхнувся.

— Тим краще. Ми давно не грали в щось справжнє.

А тим часом, в офісах корпорації, відбувалась нарада. Темний скляний поверх, де замість імен — тільки посади.

— Він не повинен вийти на пресу, — казав один. — Його потрібно змусити мовчати.

— Викрадення Анжеліки — лише початок. Якщо він не відступить — переходимо до етапу два.

— А якщо почне рятувати?

— Тоді ми підкинемо йому вибір. Рятувати її — чи себе.

На столі блимає файл: “Проєкт D2: Ліквідація акціонера”.

Олександр сидів за столом, похмуро вдивляючись у мапу міста на екрані. Повітря в кімнаті було важке від напруги — він не спав майже дві доби. Усі сигнали, дані, повідомлення, контакти — все складалося в картину, яка, здавалося, почала нарешті відкриватися перед ним. Але щоразу, коли він думав, що вихід уже близько — щось змінювалося.

— Вони її тримають не просто як заручницю, — проговорив він до Марка, свого єдиного союзника в компанії. — Це сигнал. Це покарання для мене.

— А ти впевнений, що саме в цьому будинку? — Марк показав на знімок зі супутника.

— Я не впевнений ні в чому. Але координати сходяться. Активність телефону її колишнього — там. Останній обрив сигналу звідти ж. І ще… — Олександр натиснув на клавішу. — Злив даних із нашої внутрішньої системи йде саме звідти.

Марк нахмурився.

— Ти ж розумієш, що якщо ми помилимось, нас прикриють. Повністю. Це приватна власність, з охороною. Без ордера — це напад.

— Я не маю часу чекати ордера, — різко сказав Олександр. — Якщо я зараз нічого не зроблю — вона…

Він замовк. У його голосі вперше з’явилася слабкість.

Вночі Олександр зібрав невелику групу — тільки тих, кому довіряв. Усі були колишніми військовими, яким він колись допоміг. План був простий: безшумно проникнути, знешкодити охорону, знайти Анжеліку.

Вони увійшли з тильної сторони, оминувши камери. Все йшло за планом. Та коли Олександр вийшов на другий поверх, серце його стиснулося: кімната, де вона мала бути — порожня.

Тільки ланцюжок, який вона носила на шиї, лежав на підлозі.

І кров. Невелика пляма, але справжня.

— Вони все переіграли, — прошепотів він. — Це була пастка.

Позаду пролунав звук замикання дверей. І вже в наступну мить його люди були знешкоджені. Кімната наповнилася озброєними охоронцями корпорації.

Один із них, вочевидь головний, підійшов ближче.

— Ми ж попереджали, Олександре. Не йди проти нас. Але ти не послухався. Тепер — буде інакше. Вона — тільки початок.

Олександр мовчки стис кулаки, погляд його не відводився від плями на підлозі. Він не знав, де вона. І це знання розривало його зсередини.

Перше, що почув — різкий тріск. Потім усе затягнуло мороком. Руки скрутили, обличчя вдарилось об бетон, над вухом зашуміло: