Розділ 24

декілька днів після конфлікту з публічністю.

— Я ж просив, — шепоче Олександр, тримаючи в руці кухоль кави, коли двері гучно стукають. — Просив не входити в наш простір.

Анжеліка не відповідає — стоїть на кухні, босоніж, в його сорочці, спостерігаючи, як ранкове сонце повзе по плитці. Вона вже не дивується гучним ударам у двері. Вона — спокійна. Тепер він — той, хто ламається.

— Відчиніть, поліція!

Олександр довго не рухається. Потім — ковток кави, тихе зітхання, погляд на неї.

— Тільки не виходь. Обіцяй.

Вона киває, без слів.

Він відчиняє.

Троє. Один із них уже тримає планшет із відеозаписом, інший із серйозним обличчям зачитує текст — заяву, де йдеться про «агресивну поведінку», «пошкодження обладнання журналіста під час виконання службових обов’язків», «неперешкоджання публічній діяльності медіа».

Олександр слухає мовчки. Потім — розпливається в короткій, втомленій усмішці:

— Ви приїхали сюди через відео, яке зібрало пів мільйона переглядів. Через розбите скло. Не через вторгнення в особистий простір, не через переслідування. А через хайп.

— Ми діємо згідно з процедурою. Вам буде запропоновано надати пояснення в дільниці. Добровільно, звісно.

— Добровільно, — повторює Олександр.

Повертається до дверей, де вже стоїть Анжеліка. Її очі питають: «Що робити?»

— Ти залишайся. Це — нічого. Це — не те, що було. Я повернусь до обіду.

— Я поїду з тобою.

— Не треба.

— Я сказала — поїду.

Поліцейські переглядаються. Вона стоїть поруч із ним, і на мить той самий світ, що лише нещодавно ледь не розірвав їхню тишу, здається надто далеким.

У дільниці все формально.

Олександр мовчить, підписує. Йому пропонують адвоката, він відмовляється. Все, що йому потрібно — вийти. Не тому, що боїться. А тому, що Анжеліка чекає на лавці перед входом, притулившись до спинки, у капюшоні, схожій на когось іншого. Не себе з минулого — на когось нового.

— Ну, і що тепер? — запитує вона, коли він виходить.

— Зараз купимо каву. І поїдемо туди, де нас точно не знайдуть.

— Каву? — сміється. — Після всього?

— Після всього — саме каву. Бо ми досі живі.

Вони їдуть за місто. Після гучного ранку день здається затишним. В автомобілі мовчать. Але то — не мовчання страху. То — мовчання людей, які вже все сказали одне одному.

Він зупиняється на узліссі. Кладе її долоню на свою.

— Мені байдуже, що скажуть. Хай навіть судиться — я не дозволю їм торкатися тебе. Навіть у думках.

— Я не зламаюсь.

— Знаю. Але світ зламається, коли зрозуміє, що не може тебе прочитати.

Пізніше, коли вони лежать просто на ковдрі під соснами, вона нахиляється до нього.

— Ти все ще хочеш жити приховано?

— Я хочу жити з тобою. А це — інше.

Світ ще не знає, що вони разом. Але вже здогадується. І цього разу — ніхто не зможе це зупинити.

Квартира була напівтемна. Світло, що проникало крізь вікна, ковзало по підлозі, мов спогад про спокій, який уже встиг зникнути. Олександр сидів на підлозі, спершись спиною на диван, з розстібнутим коміром сорочки, з руками, схрещеними на колінах. Поліцейські пішли годину тому, залишивши протокол і офіційний попереджувальний документ про початок розслідування.

— Ти не міг не знати, що так буде, — тихо сказала Анжеліка, присівши навпроти, торкаючись пальцями його коліна.

Він не відповів. Його погляд залишався прикутим до дверей, які зачинилися за людьми в уніформі. Не страх. Не гнів. Радше щось більш глибоке — тиша, яка народжується в чоловікові, коли його свободу знову міряють папером.

— Це буде публічно, — додала вона. — Журналіст має вплив. Він не змовчить.

— Я знаю. — Його голос нарешті прорвався. Хрипкий. Стриманий. — Але я не дозволю нікому ламати це.

— Це?

— Нас.

Вона кивнула. Після всього, що вже було, така відповідь не здавалася дитячою. Навпаки. У ній було все: і виклик, і визнання, і гірка доросла спроба захистити кохання без ідеалізації.

— Ми не мусимо ховатися, якщо це перетворює тебе на злого, — прошепотіла вона. — Але і не мусимо виставляти себе, якщо це вбиває справжність.

Він глянув на неї. Ці очі — вони стали йому близькими швидше, ніж він устиг злякатися цього. Вони не вимагали, не атакували, не аналізували. Просто були.

— Давай зробимо перерву? — сказала вона.

— Що?

— Не від нас. Від усього іншого. Поїхати. Кудись. Навіть на день.

— Ти пропонуєш втечу?

— Я пропоную світанок не під камери.

Олександр усміхнувся.

— Добре. Світанок не під камери — звучить як план.

Вони виїхали до маленького села біля річки. Ніхто їх там не впізнав. Вони зняли будиночок з мансардою, і він готував сніданок, поки вона розчісувала волосся на терасі.

— Ніколи не думав, що мені буде достатньо просто варити каву поруч із кимось, — сказав він. — А ще — не захищати нічого.

— Це тому, що зараз ти не мусиш бути кимось. Можеш бути собою.

— А хто я?

Вона підійшла ближче й прошепотіла на вухо:

— Мій чоловік. Ще ні офіційно, але вже зовсім по-справжньому.

Олександр зупинився. А потім обережно обійняв її за талію, і більше не треба було слів.

Вечір прийшов із прохолодою. Вони сиділи на березі, у ковдрах, з чашками гарячого шоколаду. На світі існують миті, які не лишаються в пам’яті як конкретні дії — тільки як відчуття. Ця була саме такою. Тиша. Рука в руці. Вогники села далеко на горизонті. І її усмішка, така легка, така справжня.

— Якщо завтра буде ще одна новина, ще один скандал… — почав він.

— То ми просто візьмемо човен і поїдемо далі. Поки нас не залишиться тільки двоє, і більше ніхто.

— Це можливо?

— Якщо захочемо. І якщо пам’ятатимемо, для чого все починалося.

— Для чого?

— Щоби любити. Не здаватися. І не боятися бути справжніми.