Розділ 23

Вечір був тихим, оксамитовим, просоченим лагідним вітром, що ніс із собою аромат морської солі та стиглих персиків. Вони вийшли разом, без слів тримаючись за руки — не ховаючись, але й не намагаючись бути поміченими. Місто здавалося байдужим до їхньої присутності, наче змовчувало — цього разу з повагою.

Анжеліка була в лляній сукні кольору кориці, волосся спокійно спадало їй на плечі. Олександр — у простій сірій сорочці, з закатаними рукавами й очима, повними неспішного спокою. Вони ішли вузькими вуличками, обираючи доріжки, що вели до тиші, до моря, до місць, де можна було бути вдвох без оборони.

— Знаєш, — мовила вона тихо, — я вже не боюся.

— Чого саме?

— Бути щасливою. Не в грі, не в образі, а по-справжньому. Це… нове відчуття.

Олександр не відповів одразу. Він лише зупинився, торкнувся її обличчя і поцілував — без поспіху, ніжно, ніби промовляючи: «я теж не боюся».

Вони дійшли до невеличкого парку біля моря. Там, на лавці під старим інжиром, сіли, слухаючи хвилі й дітей, що сміялися десь у далині.

Анжеліка поклала голову йому на плече.

— Якщо ми назавжди залишимо все так, як є зараз, — прошепотіла вона, — мені не буде мало.

Олександр усміхнувся і саме в цю мить — різкий клац. Спалах. І ще один.

Вони обоє різко підвели голови.

— Що це було? — Анжеліка підвелася.

— Камера, — просичав Олександр, уже піднімаючись.

З кущів, біля ліхтарного стовпа, вискочив худорлявий чоловік із камерою в руках. Він намагався зробити ще кілька знімків, але Олександр був уже поруч. Його очі налилися тим самим холодним вогнем, який Анжеліка колись бачила в лабораторії, коли він говорив із владою.

— Видали. Фото. Зараз.

— Це публічне місце! Ви не маєте права! — відповів журналіст, озираючись, наче шукаючи вихід.

Олександр спокійно, але рішуче вирвав камеру з рук чоловіка — і просто кинув її об каміння біля лавки. Від техніки лишився хрускіт пластику і скло.

— Ви… ви не маєте… — почав журналіст, але натрапив на погляд, який не терпів подальших слів.

— Ще одне фото — і твоє обличчя буде на кожній стіні, але не в тому форматі, в якому ти звик.

Чоловік змовк. Він кинувся геть, затуляючи обличчя й бурмочучи щось про «агресію», «суд» і «справедливість».

Олександр стояв мовчки. Дихав рівно. Ніби нічого не сталося.

Анжеліка, мовчки, взяла його за руку. Не зі страху. А щоб нагадати — вона поруч.

— Ми знали, що таке може бути, — сказала вона, обережно.

— Так. Але знати — не означає змиритися.

Вони пішли геть. Не бігли, не ховалися — просто повільно йшли вулицею, ніби нічого не змінилося. Але щось таки змінилось. Світ зробив ще одну спробу їх зловити. І не зміг.

Олександр мовчки вів її за руку вглиб узбережжя, далі від людей, камер, голосів. Пальці його були гарячими, ніби ще не охололи після вибуху люті. Він не озивався, а вона не питала — лише стискала його долоню, поки їх не огорнув західний вітер, теплий і трошки солоний. Море заспокоювалося разом із ним.

— Не треба було бити, — сказала вона м’яко, коли вони зупинились під деревами. — Камера не варта твого гніву.

— Це не через камеру, — тихо відповів він. — Це через нас.

Він подивився на неї, наче вперше. Не як на блогерку, не як на вигадану персону, не як на частину гри. Просто — як на жінку, поруч із якою хочеться бути. Без камер. Без пояснень. Без дозволів.

Вона підійшла ближче й торкнулась його обличчя — від щелепи до скроні, повільно, уважно, як доторкується художник до полотна перед останнім мазком. Його лють розтанула в її погляді.

— Ми маємо бути обережними, — сказала. — Світ не залишить нас у спокої.

— А якщо він не залишить, ми самі створимо свій. Маленький. Для двох.

Він притис її до себе, і на мить усі розмови про публічність, про журналістів, про небезпеку — все розчинилося в поцілунку, що пахнув лимоном і морем. Вони стояли в тіні старої акації, її гілки ворушили листя над ними, як прикриття від усього, що заважало жити.

Вдома все було просто: білий чайник на плиті, легка музика з телефону, свіже простирадло на дивані. Вони готували вечерю разом: Анжеліка різала овочі, Олександр натирав сир, і між ними був той особливий спокій, що приходить після бурі — як тиша після зливи.

— Знаєш, — сказав він, коли вони вже сиділи з тарілками на підлозі, підпершись спинами об диван, — я ніколи не думав, що зможу просто так сидіти і не думати, що буде завтра.

— А ти думай. Але тільки про нас, — усміхнулась вона. — У мене теж є страх, що нас знову знайдуть. Але знаєш, це вже не як раніше. Я не боюся втратити підписників. Я боюся втратити оце.

Вона поклала голову йому на плече. І він нічого не відповів — тільки поцілував її у волосся.

Наступного ранку вони знову вийшли на прогулянку. Рано, ще до сніданку. Уздовж прибережної лінії тягнувся туман, легкий і сріблястий, як ковдра між ними та світом. Вони трималися за руки, і це не було схоже на втечу — це було схоже на вибір.

— У тебе є план, що буде далі? — спитала вона, коли вони сіли на старій лавці, з якої було видно маяк.— Так. Не будувати плани. Просто бути з тобою. Кожен день. Поки вдасться.

Він подивився на неї — чесно, без іронії, без захисту. І вона зрозуміла, що це вже не початок. Це вже справжність.

Вони ще довго мовчки сиділи на кухні, пили чай, ніби нічого не сталося. У тиші було щось нове — не мовчання після бурі, а спокій, який приходить, коли нікому більше нічого доводити. Олександр трохи напружено крутив чашку в руках, погляд його ковзав повз вікно, де вечір поступово згущувався в ніч. Анжеліка підійшла до нього й обійняла ззаду, поклавши підборіддя йому на плече.

— Ми не повернемось до того життя, — тихо сказала вона.

— Я й не планував, — відгукнувся він.

Але світ, як завжди, мав свої плани.

 На новинних порталах з’явилися заголовки, які зазвичай пишуть про політиків чи акторів першої величини. «Відомий айті-підприємець знову в центрі скандалу», «Олександр К. напав на журналіста: камера знищена, є відео». У деяких зливних Telegram-каналах з’явилися кадри: розмиті, зроблені з-за рогу, але з чітким моментом, де Олександр нахиляється вперед і збиває з рук оператора техніку.