Розділ 21

Вечір падав повільно, мов тінь на шкіру. Сонце ще було видиме над океаном, але вже не гріло — тільки пульсувало теплим спогадом. Курорт наповнювався м’яким жовтогарячим світлом, а вітер, який вдень був легковажним, тепер ніс у собі щось серйозніше, майже тривожне.

Анжеліка сиділа на терасі. Кави не було. І винограду — теж. Просто вона сиділа. Ніхто не фотографував її профіль. Ніхто не просив зробити сторіс. Вона не була нічиїм контентом. Вперше за багато років це здавалося приємним.

Олександр з’явився, як зазвичай — мов тінь з-за пальм. Вони домовилися не домовлятися. Таємні стосунки. Без слів. Без статусів. Без зайвих кроків у кадрі.

— Ти знову сидиш, — усміхнувся він.

— А ти знову з’являєшся, — відповіла вона, не піднімаючи очей.

Він сів поруч. Не торкався. Просто був. Її погляд ковзнув по його зап’ястку. Сухе, засмагле. Жодного годинника. Час не існував. Або вони його зламали.

— Люди щось говорять? — спитала вона.

— Завжди щось говорять. Сьогодні — про нову пару, яка приїхала. Він її зрадив ще в аеропорту, але вона ще не знає.

— Стандарт, — всміхнулась Анжеліка. — А про нас?

— Ми не «нас». Для них ми не існуємо.

— Добре.

Ця «добре» — була не згода. Це було зцілення. Дихання. Пауза.

Вони мовчали, доки вечір не почав темнішати. Потім пішли пляжем. Повільно. Без обіймів. Наче просто гості. Просто ноги в піску.

І тільки коли дійшли до старого рятувального поста, Анжеліка зупинилася й торкнулася його руки. Пальцями. Ледь.

— Мені добре з тобою. Але я не хочу, щоб мене знову запакували в коробку. Навіть красиву. Навіть з твоїм іменем.

— Я нічого не пакую, — сказав він тихо.

— Але ти контролюєш. Ти завжди це робив.

— Я вчуся не робити.

— Тоді дозволь мені іноді зникати. Навіть від тебе.

Він мовчав. Потім кивнув. Ледь помітно. Але все одно в повітрі з’явилася напруга. Він звик захищати. Контролювати — це його спосіб любити.

— Якщо ти зникнеш — я не побіжу за тобою, — сказав він нарешті.

— Добре. І я не чекаю, що побіжиш.

Їхній перший мініконфлікт був не гучним. У ньому не було крику, драм чи підвищених тонів. Але був новий простір. Справжній. Там, де раніше було лише мовчання або гра, тепер була пряма розмова.

Повернулися мовчки. І вперше за весь день, коли двері за нею зачинилися — вона не відчула самотності. Лише свободу. І трішки болю — бо свобода завжди щось забирає.

Уже вечоріло, коли вони повернулися до вілли. Небо набуло глибокого бузкового кольору, а вітер із моря приносив солоні сплески та далекий гуркіт прибою. Анжеліка знову почувалася у просторі, де кожен рух Олександра здавався і занадто значущим, і водночас — неймовірно делікатним. Він відкрив перед нею двері, не мовчки, як раніше, а з усмішкою. Теплою, але водночас обережною — наче не хотів перейти межу.

— Сідай. — Він запропонував їй коктейль, приготований власноруч, із лаймом і імбиром. — Сьогодні був… трохи дивний день.

— Не дивний. — Вона сіла навпроти, затуливши пальцями волосся, що розвіялося. — Просто новий.

Вони мовчали кілька хвилин. Потім Анжеліка кинула погляд на екран телефона. Там блимає повідомлення з якоїсь нікому не відомої фан-групи: “Анжеліка знову зникла. А може, в неї новий роман? ;)”

Вона хмикнула і прибрала телефон до кишені. Але Олександр це помітив.

— Усе ще вони? — спитав тихо. Без осуду, лише з тінню розуміння.

— Вони скрізь, — відповіла вона. — Їх цікавить не те, що в мені нове, а те, що втрачено. І якщо я зараз щось скажу, хоч слово — вони все зведуть до гри.

Він поставив свій келих. Вперше за вечір його рухи стали жорсткими, короткими.

— То ми й далі будемо ховатися? — тихо, але чітко.

Анжеліка не одразу відповіла. Дивилася на нього довго, поки в повітрі розчинялася нічна спека.

— Це не хованки. Це — захист. Якщо зараз ми покажемо, що разом — вони скажуть, що ти частина старої історії. Що я просто повернулася туди, звідки втекла.

— А якщо ти й справді повернулася? — У його голосі було щось неочікуване. Не ревнощі, не біль. Розчарування.

— Я не до тебе повернулася. Я до себе. Але з тобою. — Вона підвелася, підійшла ближче. — Я не хочу ні від кого ховатися. Але ще менше — хочу, щоб усе знову перетворилося на шоу.

Він мовчав. Його погляд був незбагненним. Наче він хотів простягти руку — і водночас відійти крок назад.

— Тоді, — промовив він після паузи, — давай домовимось. Ми є. Але ніхто про це не знає. Поки не будемо знати, хто ми одне для одного насправді.

Анжеліка кивнула. Уперше за весь день — без усмішки. Але з тишею, у якій жила згода.

Олександр повернувся на кілька хвилин раніше, ніж вона очікувала. Увійшов безшумно, мов тінь, у простір тераси, де Анжеліка сиділа з ноутбуком на колінах, спиною до моря, з вітром у волоссі й напіврозсіяним поглядом. У ту мить вона скидалася не на блогерку, і не на втікачку, і не на кохану. Вона була просто собою — мовчазною, зосередженою, трохи втомленою.

— Не пиши про мене, — сказав він.

— Не пишу, — відповіла без паузи.

— Тоді про кого?

— Про себе, — зітхнула. — Вперше чесно. І без потреби виправдовуватись перед кимось.

Він присів на підвіконня навпроти, розв’язуючи вузол сорочки на зап’ясті. В його очах — ні ревнощів, ні сумніву, тільки втома й тиха цікавість.

— Вийшло?

— Частково, — посміхнулась вона. — Але ти завжди з’являєшся, як тільки я доходжу до кульмінації.

— Це моя особлива здатність.

Анжеліка закрила ноутбук. Відставила чашку з чаєм, розслаблено відкинулася назад і дозволила собі мовчання. Ці хвилини поруч із ним ставали такими звичними, такими простими — і від того ще більш небезпечними.

— Мені не хочеться ховатися, — сказала раптом.

Олександр мовчав.

— Але й не хочеться втрачати цього.

Він відповів не одразу. Встав, підійшов, простягнув руку, торкнувся її плеча.