Розділ 18

У той вечір вона не планувала нічого особливого — коротка поїздка до місцевого центру ремесел, кілька покупок для нового проєкту, і нічна кава в порожньому кафе, де їй нарешті не доведеться фільтрувати голос. Телефон був вимкнений. Вперше за багато днів — свідомо. Не втеча, а вибір.

Він також не планував бути там. Просто перевіряв партнерську інвестицію — один із готелів, що межував з курортною територією. Його обличчя не з’являлось у системах безпеки, його ім’я не фігурувало в реєстрах. Усе ще — тінь. Усе ще — з дистанції. Але тоді світло вирвало його з власної тіні.

Пожежа почалась зненацька. Дим — спершу легкий, невидимий — раптом затягнув цілу сторону будівлі. Вогонь підкрадався, як і він колись — невидимий, але точний. Люди вибігали в паніці, залишаючи все.

І десь між криками, спробами допомогти, шумом сирен і вогнем, що пожирав дерев’яні балки, вони побачили одне одного. Не в гламурі, не в кадрі, не в грі. А в реальності, яка могла спалити все.

— Анжеліко?! — голос Олександра вперше звучав як голос чоловіка, що шукає людину, а не обʼєкт гри. В очах — жах. У тілі — імпульс.

Анжеліка довго стояла над водою. Вода пахла ніччю, ніч — спокоєм, а спокій — небезпекою. Відлуння вчорашньої зустрічі поверталося не словами, а жестами — спогадом, як він мовчки підійшов, як його пальці майже торкнулись її зап’ястя, але не торкнулись. Вона не тікала — вперше не тікала. Але й не наближалась. Просто стояла. Як рівна.

І ось сьогоднішній день — новий. Вона в іншому селищі. Без камер, без тіней, без його контролю. Тут, у центрі для жінок, які вчилися створювати бізнес на своїх умовах, вона мала провести воркшоп. Не про блогінг, не про красу. А про присутність. Про те, як повернути себе.

І в тій залі, поміж десятків пар очей, вона раптом побачила його. Не прямо — крізь вікно. Він ішов повз, тримаючи коробку з книгами. Його профіль був інший. Тихий. Непідготовлений. У ньому не було гри.

І вона вийшла надвір — без плану. Просто вийшла, як хтось, хто не може інакше. Вони зустрілися не як виклик, а як розгубленість.

— Що ти тут робиш? — спитала вона.

— Я хотів… — він обірвав. Потім продовжив: — Це місце я підтримую. Зі сторони. Давно. Тут справжнє.

— А ти? — подивилась йому в очі. — Справжній?

Мовчання. І в тому мовчанні вона побачила — його. Не образ, не стратегію. Людину. Зі слабкостями, з помилками, з дивною вірою, що можна побудувати дім із контролю, а не з присутності.

— Я не знав, що ти тут будеш, — сказав він.

— Я теж не знала.

Вони сіли на лаву. Навколо — сонце й сміх. Хтось виносив каву, хтось говорив голосно телефоном. Але між ними стало тихо. Не глухо — тихо, як у лісі, коли обидва нарешті зупинились.

— Я більше не хочу бути проти тебе, — тихо сказала Анжеліка. — Але й не за тебе. Я просто… я поруч.

— І цього достатньо, — відповів він.

Вони посміхнулись. Не закохано. А впізнавано. Як двоє, які нарешті побачили одне одного не як функцію, не як етап, не як випробування. А як можливість. Бути. Не разом. А чесно.

І в цю мить, у тіні акації, любов почала проростати. Не велика, не миттєва. А справжня — як зерно, що терпляче чекає дощу.

Вона обернулася на звук. І не втекла. Не стиснула плечей, не закочувала очей. Просто подивилася — довго. І побачила: він тут не заради контролю. Він не диригує цією катастрофою. Він, як і вона, живий.

— Ти що тут робиш? — запитала тихо. У повітрі пахло димом, у волоссі застряг попіл. І все ж, її голос не тремтів.

— Рятую. — Коротко. По-чоловічому. Без пояснень.

Він не схопив її за руку — запропонував. Вперше. І вона — взяла.

Вони разом витягнули з готелю молоду дівчину з інвалідного візка. Разом знайшли дітей, які загубилися в коридорах. Разом кричали до персоналу: «Там ще є люди!». Разом мовчали, коли все закінчилось.

А коли лишилися тільки звуки далеких сирен і жар гарячих каменів під ногами, вони стояли поруч. Не змикали рук — не було потреби. Вже тримали одне одного достатньо.

— Я тебе побачила, — сказала вона. Не як зізнання. Як констатацію.

— І я тебе, — відповів він. Без пафосу.

І світ на мить став простим. Без гри. Без війни. Просто — вони.

Олександр стояв під деревом на узбіччі. Його лляна сорочка була вкрита плямами поту, пісок прилипав до чобіт, а сонце вдаряло просто в очі, але він не рушав. Він дивився на Анжеліку, що бігла — не до нього, а просто повз, — з порізаною долонею, з рішучим, геть не ефектним обличчям. Вона тримала в руках щось загорнуте в стару тканину.

Він піднявся й пішов за нею. Без жодного плану.

— Це дитина? — спитала вона в охоронця, що вибіг з приміщення. Її голос хрипів. — Її треба перевірити, вона зневоднена, вона сама. Де мати? Де всі?

Олександр тільки тепер розгледів: у її руках була дівчинка. Маленька, у лахмітті, з чорними очима, які ніби давно звикли дивитися в пустоту. Анжеліка тримала її так, ніби вона — частина її самої. Ніби знову знайшла себе, не для глядачів, не для картинки, не для ідеї. Просто — знайшла.

Він хотів сказати щось практичне: що привезе лікаря, що знайде родичів, що дасть воду. Але щось у ньому затріщало. Вперше за довгий час він не відчув контролю — не над ситуацією, не над нею.

— Ти бачиш її? — спитала Анжеліка. — Не мене. Її.

Він кивнув. Повільно.

— А ти? — спитав він. — Мене бачиш?

Вона мовчала. Дивилася на нього довго. Потім — просто передала йому дівчинку. Її руки затремтіли.

І тільки тоді — у простому русі, в цих хвилинах, де не було жодної гри — між ними щось клікнуло. Без сцени. Без прикрас. Без вимог. Вона побачила в ньому не колишнього ворога. Не спостерігача. А чоловіка, який тримав дитину так, ніби міг її захистити. І себе — теж.

Анжеліка притулилася лобом до його плеча.

— Я не знаю, що далі, — прошепотіла.

— І не треба знати, — відповів Олександр. — Вперше.

Той день змінив усе. Але не тому, що сталося щось велике. А тому, що вперше вони обоє перестали тримати себе на поводі. Перестали грати в те, ким мали бути.