Розділ 17

Анжеліка прокинулася раніше, ніж завжди. Тіло вже не чинило спротиву, але ще не встигло звикнути до нових ритуалів. Вона не тягнулась до телефону. Не перевіряла стрічки, не відкривала повідомлення, не думала про алгоритми. Її ранок почався з тиші.

На кухонному столі — чашка з залишками вчорашнього чаю і розгорнутий зошит, у якому вона щось писала пізно ввечері. Слова були уривчасті, без структури, але справжні. Вона вчилася говорити без мікрофона.

Анжеліка вийшла на балкон. Місто ще спало, ховаючись у ранковому серпанку. Там, далеко, серед зелені, проступали контури будівель — місця, які вона колись відвідувала з камерою. Тепер — лише очима.

Сьогодні вона мала зустрітись із людиною, яка колись редагувала її перші відео. Не заради блогу — просто поговорити. Поза системою.

Тим часом Олександр уже був у дорозі.

Його авто рухалося трасою повз сонні передмістя, де ще не прокинулись магазини і навіть сонце не встигло повністю відкрити небо. Він їхав без навігатора — маршрут був давно прописаний у пам’яті.

Олександр більше не збирав аналітику про неї. Він не відстежував її кроків. Але дивним чином все одно знав, коли вона зробить поворот. Коли не говоритиме вголос. Коли зупиниться перед зачиненими дверима, щоб подумати, чи варто постукати.

Його день мав бути звичайним: зустріч із юристами, розмова з інвесторами, перегляд чергової партії готельного текстилю. Але думка про неї — не як об’єкт, не як мішень, а як людина — спалахувала в голові з неочікуваною теплотою.

Анжеліка зайшла до маленької кав’ярні, де все ще пахло молотими зернами і старим деревом. Там уже чекала Ліна — коротке обіймання, трохи незграбне, але щире.

— Ти зовсім змінилася, — сказала Ліна, вдивляючись у неї.

— Я просто нарешті вдома. Без сцени, — відповіла Анжеліка, піднімаючи очі.

Розмова плинула легко. Без постійного страху бути знятою чи процитованою. Вони згадували старі відео, абсурдні монтажі, фейли, які тоді здавались катастрофами. Сміялися. Мовчали.

— Ти знала, що Олександр… ну, той Сашко, про якого ти розповідала колись — він же запустив цілу мережу подібних курортів? — обережно кинула Ліна.

Анжеліка не відповіла одразу. У тиші проступило щось більше за інформацію. Проста згадка — і система трохи заворушилась. В її голові.

— Знала, — сказала вона, ніби визнала щось більше.

Олександр у цей час стояв перед зачиненим складом. Один із постачальників затримав матеріали. У звичайний день це викликало б роздратування. Але сьогодні — дивним чином — він подумав: А може, воно й добре. Час зупинитися — бодай на півгодини.

Він дістав із бардачка стару записну книжку. У ній — ескізи. Колись він малював будівлі. Плани. Простори. До того, як вирішив стати архітектором для емоцій — не конструкцій.

Він зупинився на сторінці з кресленням тераси — тієї самої, де вона стояла колись, з келихом вина, не знаючи, що її фільмують. Сторінка пожовкла, але слід її погляду ще тримався.

І поки день розгортався у паралельних ритмах, місто готувалося до дощу.

У центрі, серед безіменних провулків, де колись стояв старий кінотеатр, двоє людей вийшли з різних боків вулиці. Вони не домовлялись. Не планували.

Але одного разу — просто опинились навпроти одне одного. Без гри. Без моніторів. Без згадок. Лише очі.

І в цю мить час сповільнився. Не для великої розмови. Аби дати простір для тиші. Нарешті спільної.

На наступний день, її ранок починався з кави, не заради смаку, а для звуку — того знайомого шипіння кавоварки, яке ще пахло домом, хоч вона більше не могла згадати, яким був її дім. Світ за вікном був інакший. Сухі дерева танцювали вітром, а повітря було гострим, як питання, на яке не хочеш відповідати.

Вона звикла ходити босоніж цими кам’янистими терасами, що залишилися їй як пам’ять про втечу. Кожен ранок був мов спроба довести собі, що її існування — не привид минулого. Вона вже не грала ні для кого. Її рухи стали простими. Без маски. Без глядачів. Але всередині ще жеврів вогонь — не болю, а спостереження. Вона ще не вийшла з історії повністю. Бо історія все ще слідкувала за нею.

Олександр дивився на монітор. Його день починався без рухів — лише погляд, лише слух. Він більше не контролював, але й не зник. Його система все ще дихала, ще іноді видавала сигнали, нагадувала про себе спалахами. Але тепер він був не Бог, а архівар. Спостерігач, що не втручається, хіба що часом — дозволяє собі розкласти все в голові по теках.

На екрані — кадри з камери, яка вже давно не повинна була працювати. Її обличчя — трохи в тіні, трохи змінене. Він не натискав паузу. Не збільшував. Просто дозволяв зображенню йти. Вперше за довгий час він не хотів змінити хід подій. Його присутність була мовчазною.

Вони йшли своїм маршрутом. Вона — з камерою в руках, не для стріму, а як для фіксації. Наче намагалась упіймати, як виглядає тиша. Він — із чашкою кави, не як символ влади, а як щось, що лишилося після всього. Обоє були в межах одного простору — хоча світів уже було два.

В якийсь момент вона зупинилась, ніби щось відчула. І він у той же момент нахилився над столом, відчувши знайоме тепло десь у грудях. Не через неї. Не через пам’ять. А тому, що всередині, після всіх ігор, залишилося щось людське. І те людське нарешті починало звучати.

Вони обоє не знали, що вже рухаються до точки, де світла стане досить, щоби зустрітися — не як гравці, не як тіні минулого, а як ті, хто пройшов крізь ілюзію й залишився жити.

Цього ранку вона не планувала йти далеко. Кам’яна стежка, якою вона ходила щодня, вела до забутої альтанки, що раніше була частиною курортного простору, тепер — просто контур, зарослий травою. Вона сіла на краєчок лавки, обвітрену поверхню якої давно не бачили ні туристи, ні адміністратори. Коли вона знімала камеру зі штатива — не для трансляції, а просто, щоби подивитися на небо — він з’явився. Не раптово. А тихо. Без шуму.