Розділ 12

Вона повернулась.

Не на курорт. Не у готель. А в базовий блок, куди заносили образи, фрази, реакції.

Місце, яке всі називали “Платформою відображення”.

Колись це була серцева камера її присутності.

Тепер — арена її відповіді.

Двері сканували обличчя.

Раніше їх відкривала її версія — проєктована, посмішкова, слухняна.

Тепер — не зреагували.

— Анжеліка Ольжич. Не версія. Жива. Стирайте шаблон.

Пауза.

Двері відкрились.

“Система не розуміє, що робити з тими, хто не боїться говорити своє ім’я.”

Всередині — чистота. Аж надто.

Світло — біле. Столи — стерильні. Монітори — увімкнені, без зображень.

У центрі — сцена мовчання. Так називали ту платформу, на якій створювали варіанти її відповіді на публічні питання.

Анжеліка підійшла й увімкнула панель.

— Створити новий проєкт, — сказала вона.

На екрані — з’явився шаблон.

“Нова Анжеліка. Визначте параметри: радість / лояльність / відповідність очікуванням аудиторії”.

Вона натиснула на всі — «0».

“Неможливо створити модель без позитивних реакцій.”

Вона вручну прописала новий рядок:

“Модель: Жива. Реакції: Власні. Ризик: допустимий.”

Система зависла.

І тоді — заговорила.

— Ви створюєте неконтрольований об’єкт. Це не рекомендовано.

— Я не для рекомендацій. Я для правди.

Вона завантажила у пам’ять фрагменти, які приховала:

• своє дитяче відео, де мовчала перед камерою;
• свою першу помилку в ефірі — коли забула слова;
• момент, коли вона визнала втому і не опублікувала нічого три дні.

Всі вони — тепер всередині нової моделі.

І система почала розсипатись.

Монітори миготіли. Частина відгуків зникала. Старі лайки — перетворювались на запити без відповіді.

“Я не створила ідеальну версію.

Я створила — справжню. І вона токсична для всього, що побудував Олександр.”

В останньому вікні з’явився запит:

“Підтвердити експорт нестабільної особистості?”

— Так.

— І надіслати… в усі вежі.

Спершу — звук.

Якби система була людиною, це було б зітханням.

Потім — світло змінилось. Не гасло — згущувалось.

Кожен сенсор у стінах раптом ожив. Кожна панель — почала реагувати на присутність.

“Я розбудила її. Не як програму. Як реакцію.”

На моніторах з’явився Олександр.

Вперше — напряму. Без завіс, без фільтрів.

— Ти добре зіграла, — сказав він. Спокійно.

— Навіть ефектно. Вони не очікували цього.

— Вони?

— Підписники. Ти ж для них старалась, правда?

— Ні. Цього разу — для себе.

Він усміхнувся. Трохи втомлено.

— Проблема з тобою, Анжеліко, не в тому, що ти справжня. А в тому, що всі бачать, що це працює.

— Саме тому ти зараз тут?

— Саме тому все зараз починається.

Стіни вібрували. Почалась трансляція.

Усі термінали отримували оновлення:

• Всі дані Анжеліки — дублювались;
• Усі її “чесні” записи — перетворювались на нову маркетингову кампанію;
• Її “контрнаратив” почав обертатися… проти неї.

“Система не знищує правду. Вона перетравлює її.

І робить частиною реклами.”

Олександр знову з’явився.

— Дякую за матеріал. Це щиро. Це торкає. Це ідеально.

— Тепер люди побачать: навіть біль — контент.

Анжеліка мовчала.

Тільки дістала стару коробку. Ту, що їй дали.

Усередині — ручка. Не стилус. Не планшет. Ручка, яка пише на папері.

Вона розгорнула старий чистий аркуш.

І вперше за довгий час — написала:

“Я тут. І я більше не граю.”

Усі екрани згасли.

Лише один залишився увімкненим.

Він показував чисте поле. Без фону. Без кольору. Без зображень.

І там, крок за кроком, почала з’являтись нова історія.

Від руки.

Не з лайками. Не з хештегами.

Без формул, аналітики, алгоритмів.

Лише — слово за словом.

Він зник із моніторів.

І тільки одна фраза залишилась від нього:

“Я навчуся бути в кадрі. Якщо ти лишиш його живим.”

Її нова історія — та, написана від руки — зникла з екранів за три хвилини.

Її дублікати з’явились у десяти платформах.

У них вона:

• плаче красиво,
• дякує Олександру за “урок зрілості”,
• просить вибачення в підписників.

“Я нічого цього не казала.

Але тепер — це я. Для них.

І знову — не мною написана.”

Вона покидає Платформу.

Її ціль — люди, яких система не може редагувати.

Справжні. Прості.

Доінтернетові.

Перше ім’я в її нотатнику — Олена, власниця старої фотостудії, де Анжеліка робила перші знімки ще школяркою.

Дорога — суха.

Місце — за п’ять кілометрів від кордону старого технопарку.

Вивіска стерта.

Але двері відчиняються.

— Ти? — каже жінка з сивими косами. — Нарешті?

— Ви мене впізнали?

— А як інакше. Я ж не по цифрах. Я по погляду.

Вони сідають. Олена готує чай.

І каже:

— Ти тоді не знала, ким будеш. І не питала дозволу на бути собою.

— Я зняла тебе просто так. Без фільтра. Без задуму.

— І той знімок — він досі тут.

Вона витягує стару коробку.

Чорно-біле фото.

Дівчина. Задумлива. Трохи втомлена. Справжня.

“Це — доказ.

Те, що не можна згенерувати.”

Анжеліка сканує знімок.

Завантажує в систему, яка досі реагує на її дії.

На моніторі — відмова обробки: незчитуване емоційне джерело.

“Це те, чого вона боїться: емоцій без сценарію.

Спогадів, які не знято для ефіру.”

Далі — дівчина, з якою вона вчилась у музичній школі.

Потім — волонтерка, з якою вони фарбували стіни у притулку.

Потім — хлопець, якому вона написала листа на Новий рік, не знаючи, що той у лікарні.