Розділ 11

Карта в її руках була стара. Зітерта. Деякі позначки — зникли.

Але вона пам’ятала: тут — спостережна вежа. Там — колишній готель, перетворений на навчальний центр.

У кожному з цих місць могло щось лишитись. Або хтось.

Перший пункт — станція Тальо.

Колишній обслуговуючий об’єкт, відключений ще до початку її “відпочинку”.

Дорога до нього — суха, кам’яниста.

Пісок хрумтить під ногами. Сонце не гріє — висушує.

На підході — зламана камера.

На дверях — старий ідентифікатор.

Вона натиснула на сенсор.

Нічого.

“Технології — як привиди.

Навіть мертві, вони ще дивляться.”

Вона увійшла.

Всередині — тиша. Але не пуста.

Монітори — вимкнені.

Але зчитувач і досі живий: блимнув зеленим, як привітання.

— Вітаємо, Люстра.

Голос — жіночий. М’який. Автоматичний. Але надто персональний.

“Він знав, що я прийду. Він вивчив мою карту.

Він не захищає — він зустрічає.”

У центрі приміщення — термінал. На ньому — одне вікно:

“ІСТОРІЯ / ВИБРАНІ ЕПІЗОДИ”

Вона натискає.

На екрані з’являються уривки:

• Її прямий ефір, коли вона сміялась із шанувальника.
• Її реклама, де вона вдає щастя.
• Її запис, коли плаче, не знаючи, що камеру не вимкнула.

“Він збирає не просто дані.

Він редагує спогади. Показує тільки ті, які послаблюють.”

Вона натискає “очистити”.

Система зависає.

А тоді — червоний текст:

“Ти не маєш права відмовитися від себе.”

“Це не просто архів. Це — якорі.

І мені доведеться обрубати кожен.”

Вона відкручує кришку термінала.

Всередині — батарея, вузол живлення, радіомодуль.

Вона знищує зв’язок, кидаючи металеву планку між контактами.

Система спалахує. Темніє.

Тиша — справжня.

“Один мінус. Один крок.

Ще двадцять дев’ять таких — і я поверну собі себе.”

Вона йде далі.

Наступна точка — Вежа Аріса.

На горизонті — силует високої конструкції.

Колись там тестували мовлення, тепер — лишається тільки відлуння.

І вона знає: десь там буде ще один запис. Ще одна її версія. Ще одна він-не-він.

Вежа Аріса здіймалась над ландшафтом, як голка серед потрісканої землі.

Висока, вузька, із залізними балками, зведеними ще до епохи «курортів».

Колись тут транслювали інструктажі. Потім — емоції. Потім — замовчування.

Анжеліка підійшла ближче.

На вежі — символ: трикутник із розмитим оком. Не корпоративний. Інший.

Майже… релігійний.

Двері були не замкнені.

Всередині — пил, обгорілі кабелі, старі лінії трансляції.

Але десь угорі… глухий звук. Людський.

Вона піднялася вузькими сходами. Кожен крок відлунював, наче сам себе питав: «Ти певна?»

І на останньому поверсі — він.

Не Олександр.

Хлопець. Молодий. У вицвілій куртці. Волосся скуйовджене.

Сидів на стільці й говорив у мікрофон:

— …ви не самі… навіть якщо вас ніхто не бачить… звук залишається… це — доказ…

Він не помітив її.

— Привіт, — тихо сказала Анжеліка.

Він здригнувся, обернувся.

— Ти… справжня?

— Думаю, так. А ти?

— Я… Лад. Я черговий на вежі. Вже 148 днів.

Вона роздивляється простір. Тут усе ще працює: мікрофони, передавачі, навіть маленький екран.

— Хто дав тобі цю функцію?

— Він. Але не прямо. Просто… сказали, що я добре говорю. І я залишився.

— Я щодня повторюю фрази. Для тих, хто, може, чує. Для тих, хто в дорозі.

— І ти вірив, що це когось врятує?

— А хіба ні?

Вона сідає поруч.

— Ладе… тебе залишили тут як голос.

— Не для того, щоб допомагати. А щоб нагадувати, що ми слухаємося.

Він мовчить.

— Я бачила, як працює ця система. Вона зберігає емоції, але стирає контекст.

— Але ж… я не шкодив?

— Ти — ні. Але твій мікрофон — ще одна камера.

— І твій голос — ще одне нагадування, що вони всередині нас.

Він встає.

— То мені мовчати?

— Ні. Але говори своє. Не їхнє.

Він вагається. Але потім натискає на трансляцію.

— Це не система. Це — Лад. Людина.

— Якщо ти це чуєш, знай: тебе ще чекають. Ти не товар. Не фрагмент. Не звіт.

Анжеліка усміхнулась.

“Один голос. Один вузол. Одна перемога.”

Коли вона спускалась униз, вітер став сильнішим. Але вперше за довго — не ворожим.

Вона вийшла надвір. Дістала карту.

“Тут є ще п’ять таких веж. П’ять людей, які, можливо, говорять не своїм голосом.

Я знайду їх.

Я перепишу ефір.”

І на полях карти написала:

“Програма — не доля. Свідомість — не скрипт.”

Контактний центр стояв окремо.

Навколо — нічого. Ні дерев. Ні води. Ні навіть ліній електропередач.

Мовчазна коробка бетону на порожній мапі.

Анжеліка йшла до нього мовчки.

Не з тривогою. І навіть не з надією.

“Тут не буде відео з пляжу. Не буде коктейлів.

Тут — початок.

Те, що сталося до того, як я вважала себе особливою.”

Всередині було темно.

Сенсори не працювали. Ніхто не вийшов назустріч.

Тільки запах пилу й озону — як після довгого очікування.

На стіні — розписані панелі. Вивіска:

“SP-Data: Обробка свідомості — Ранній протокол”

І нижче — СПИСОК ІМЕН.

У тому числі — її.

“Ольжич Анжеліка. Набір 4. Сегмент: експресія+реактивна гордість.”

Вона торкнулась екрана.

Почався запис.

— Об’єкт 4-7, код «ЛЮСТРА». Перший запис — відеореакція на соціальну ізоляцію.

— Спостерігач: Куратор Х-1. Коментар: “Високий рівень компенсаторного самопросування. Потенційно нестійка при прямому зіткненні з реальністю.”

На екрані — вона.

Шістнадцять років. Сидить у порожній кімнаті. Говорить до камери.