Розділ 10

Темрява пахла мазутом.

Анжеліка йшла наосліп.

Стіни були вузькі, простір — зсунутий.

Кожен крок — як нова глава, яку ніхто не писав до неї.

“Він залишив мене в системі, сподіваючись, що я стану тінню.

Але я стану контуром.

Я — малюю себе наново.”

Під ногами — гравій.

Далі — металева решітка.

Вона підняла її. Піднялась сама.

Вийшла в технічний відсік.

Невідомий. Напівтемний. Запахи — мертвих кондиціонерів, розігрітої пластмаси.

Зліва — щитова.

Спереду — двері.

На щиті — напис чорним маркером:

“ОСТАННІ 12% — ЦЕ СПРОТИВ.”

Вона вдихнула. І відкрила двері.

За ними — зовсім інший світ.

Вентиляційна шахта вивела її… до саду.

Але не того, який бачила вдень.

Цей — непоказний, старий, порослий. Ніхто його не доглядав.

У центрі — фонтан без води.

На лаві — покинутий проєктор.

На землі — уламки фото.

Вона нахилилась.

Одне з фото — її.

Інше — Сашка. Зі шкільного випускного. Він тримав її рюкзак.

На звороті — вже знайомий почерк:

«Ти колись сміялась з мене.

Тепер твій сміх — мій сценарій.

І він триває.»

У цей момент — сигнал.

Скрізь у саду замиготіли лампи.

Голос із системи:

“Оперативне відхилення.

Піддослідна вийшла з фази.

Активація протоколу “Відлуння”.

Він знає, де я. Але тепер — і я знаю: він не всесильний. Він грає.

А якщо грає — значить, теж боїться програти.”

Вона побігла.

Крізь чагарники, повз закинутий бар, через службовий прохід.

Усе тіло боліло, подряпини пекли. Але вона вже не відчувала.

“Це — не втеча. Це — перехід.

Я більше не його проєкт.”

Позаду почулись кроки.

Двоє. Троє. Четверо.

Не охорона. Не люди. Протокольні одиниці. Машини в костюмах. Сліпі. Але швидкі.

Вона скочила в бік. Знову тунель.

Розтрощене вікно. Лестниці вниз. Знову в темряву.

І раптом — світло.

Невелике приміщення, повне моніторів.

І в центрі — він.

Олександр.

Сидить. Спокійний.

Не здивований.

— Ласкаво просимо в центр.

— Ти далеко зайшла.

— Але не втекла, — каже вона.

— Ти ще не розумієш. Тут немає «втекти». Є тільки — перейти роль.

— Я не буду частиною твоєї історії, — відповіла вона.

— Але ти — вже в мені.

— І я в тобі.

— Тоді витягну тебе з себе — з м’ясом.

Вона кинулась до нього.

Він не зупинив. Не пручався.

Лише шепнув:

— Я знав, що ти прийдеш сюди.

— Бо це — твоя нова точка народження.

І в цю мить усе згасло.

Монітори. Лампи. Його образ.

Темрява знову.

І тільки її дихання — справжнє.

Невмонтоване.

Темрява триває.

Вона стоїть на місці. В очах — порожнеча.

Перед нею щойно зник Олександр.

Ніби ніколи й не був тілом. Лише образом. Ролью. Функцією.

“То ось що це насправді.

Він не керує курортом.

Він — курорт.

Він — у кожному пристрої. У кожному спогаді.

І тепер я — теж.”

Раптом перед нею загорівся екран.

Автоматично. Без звуку.

На ньому — вона.

Не теперішня. А колишня.

Сторіс. Відео. Промови. Танці. Реклама соку. Усмішки. Фільтри. Відфотошоплені очі.

“Ти — це все, що вони хотіли бачити,” — проговорив штучний голос.

“Ми ж бачили більше. Ми вивчили справжнє.

І справжнє — було непотрібне.”

На екрані — вона в сльозах.

На іншому — вона сміється з когось у прямому ефірі.

На третьому — її запис: “не пробуйте мені пояснювати — я знаю краще.”

“Це твої сліди.

І ти хотіла стерти нас?

Ми — зліпок твого самолюбства.”

Раптом екран зник.

І замість нього — підлога зрушилась.

Вона впала вниз.

Ковзала по гладкому спуску, мов по народжувальному каналу.

І опинилась у… кімнаті відновлення.

Світло біле. Тиша. Без камер.

На стіні — проєкція її пульсу.

Низький. Стабільний. Як у мертвої риби.

У кутку — голосовий інтерфейс:

— Пані Анжеліко, ваша біоактивність знизилась до прийнятного рівня.

— Ви готові до злиття.

— Підтвердьте добровільну здачу контролю.

Вона вдихнула.

— Ні.

— Система потребує чіткої відповіді.

— Ви — джерело нестабільності.

— Вас буде стерто.

— Ні.

— Поясніть.

— Бо я — не ваше.

— Бо я — не роль. Не спогад. Не піксель.

— Бо я відмовляюсь бути кимось, створеним для чужої гри.

І тоді — почалась тріщина.

У стінах. У світлі. У самому просторі.

Вся кімната затремтіла.

“Система не витримує непокори,” — подумала вона.

“Бо вона — замкнена. Бо вона не вміє не вигравати.”

Голос знову озвався.

Але вже інший.

З глибини. Знизу.

— Привіт.

Вона обернулась.

Хтось стояв у тіні. Не Олександр. Не персонал.

Хтось — забутий. Хтось, хто теж ішов тунелями.

— Я шукав тебе, — сказав він. — Вже давно.

— Хто ти?

— Той, хто пам’ятає, як виглядає світ до камер.

— Ходімо. Поки в них збій. У нас кілька хвилин.

— Як ти сюди потрапив?

— Як і ти. Спочатку вірив. Потім — перестав.

Вони вибігли з кімнати.

Стіни — миготіли. Сигналізація — беззвучна.

Але двері відкривались. Вони бігли між ними, як крізь зашиті шрами.

“Я ще не вільна. Але я вже не самотня.”

І раптом — головний коридор.

Зліва — сервісний прохід.

Спереду — контрольно-пропускний блок.

Він зупинився.

— Ти маєш іти сама. Тут я — зайвий.

— Але пам’ятай: Олександр — не система.

— Він — наслідок.

— Як і ти.