Розділ 9

Двері відкрились, ніби нічого не сталось.

Її знову випустили до загального простору. Басейни, веранда, персонал.

Ті самі обличчя. Усмішки.

Ніби минулої ночі не було.

Ніби вона не бачила документів.

Ніби вона ще досі у ролі.

Анжеліка йшла повільно, не кваплячись.

Відчувала: кожна камера, кожен погляд — це тест на розпад.

Чи вона почне плакати? Кричати? Чи зламається?

“Я не дам вам цього. Не в цій фазі.”

Вона сіла за столик у кафе. Замовила каву. Усміхнулась офіціантці.

— Як ваш настрій сьогодні? — приязно спитала та.

— Чудовий, — відповіла Анжеліка рівним тоном. — Знаєте, сьогодні такий день, коли хочеться все починати з нуля.

— Новий старт?

— Майже очищення.

За кілька столиків — нова пара. Вперше. Молоді. Вони щось фотографували, сміялись, неслись на ейфорії.

Анжеліка дивилась на них, як на себе із минулого.

І думала:

“Як же добре, що ви ще не знаєте.

Що ви ще вірите, що це просто курорт.”

Вона встала. Пройшлась територією.

Пішла в спа.

Пішла на дах ресторану.

Завітала в бібліотеку.

Усюди — ідеальність. Ввічливість. Тиша.

Але вона вже бачила інше.

І ця краса тепер пахла не лавандою, а контролем.

Увечері її номер виглядав так само, як і раніше.

Кожна річ на своєму місці.

Лише дзеркала — інші.

У них вона бачила себе не напряму, а з затримкою.

На кілька секунд позаду.

Наче вони транслювали не її образ, а вивірену копію.

“Вони тепер хочуть повернути мене в оболонку.

Перезаписати — красиво. Без гніву. Без сили.”

Пізніше прийшов пакет. У коробці — новий телефон.

Увімкнула. Там — лише одна програма.

Без назви. Але з чорним тлом.

Всередині — лише один файл.

“Режим повернення:

Пройдіть три етапи добровільної адаптації.

Після цього ваше «я» буде оновлено до стабільної версії.”

І три пункти нижче:

1. Відмова від емоційного опору.
2. Визнання об’єктивної правди системи.
3. Прийняття себе як структури.

“Це вже не гра. Це — фінал.

А я ще не згоріла. Я ще знаю, як бути справжньою.”

Вона вийшла на нічну веранду.

Там був лише один чоловік.

Сидів у темряві. Курив.

Вона підійшла.

— Ви новенький? — спитала.

— Я? Та ні, — відповів він. — Я тут давно. Просто мовчки.

— Це можливо?

— Можливо не грати. Але треба знати, де саме мовчати.

— А ви знаєте?

— Вчуся.

Він не представився. Вона — теж. Але це було вперше, коли хтось відповідав людськи.

“Можливо, я не одна. Можливо, є ті, хто вже пройшов усе це — і вижив.”

Вночі вона не спала.

Записувала думки на серветках.

Не телефон — бо він тепер їхній.

Не ноутбук — бо він мовчить, коли треба кричати.

Вона писала:

“Олександр грає. Але він вірить, що я — його винахід.

А я — не продукт. Я спогад. І поки я пам’ятаю себе — я ще вільна.”

Наступного ранку її запросили на «сесію прогресу».

Це була нова кімната.

Ніби тренінгова. П’ять крісел, білий екран, фрукти на столі.

Всередині вже сиділи четверо. Всі — усміхнені. Рівні.

Жодного надриву.

Порожні очі.

Вона сіла п’ятою.

— Радий, що ви тут, — сказав куратор.

Його обличчя було штучно знайомим — ніби тисячу разів баченим у рекламі спокою.

— Ми всі проходимо шлях трансформації. Але в кожного — свій темп.

— Пані Анжеліко, як ви почуваєтесь сьогодні?

— Спокійно, — сказала вона.

— Мені цікаво, хто із нас — ще людина.

Троє присутніх усміхнулись. Куратор — ні.

— Ви відчуваєте ізоляцію?

— Я відчуваю фальш. І чекаю, коли хтось її визнає.

Після сесії її зупинила одна з присутніх — блондинка з гострим поглядом.

Зовні м’яка. Але в очах — щось інше.

— Ти бачиш? — прошепотіла вона.

— Я теж. Але не говори вголос. Тут відловлюють думки.

— Ти хто?

— Просто та, що вижила. Дай мені 10 хвилин — і я покажу вихід.

Вони зустрілись біля складів — поза зоною камер. Або — майже поза.

Жінка дістала з сумки щось схоже на старий КПК.

— Це я знайшла ще в перші тижні. Воно не підключене до системи. Воно до того.

— До чого?

— До всього цього. До гри. До “О.” До моменту, коли все стало контролем.

Вона показала план території.

Промарковані місця: шахти під рестораном, кабельний колектор біля сауни, обслуговуючий тунель під “Блоком Відновлення”.

— Це твої шляхи, — сказала вона.

— Але ти маєш розуміти: назад ніхто не повернеться тим самим маршрутом.

— А ти?

— Я вже не тікаю. Я закладаю вибухівку. В системі. В людях. У тобі.

Цієї ночі Анжеліка знову не спала.

Вона розбирала телефон, віддирала мікрофон, виймала батарею.

Записувала координати ручкою на долоні.

І повторювала подумки:

“Це не про втечу. Це про повернення влади над собою.”

Над ранок у номері з’явився конверт.

Всередині — фото.

Її. За п’ять років до того.

Сидить у класі, в кутку, щось говорить на камеру.

Позаду — Олександр. Підліток. Тінь. Усмішка в очах — майже непомітна.

На звороті — напис:

«Деякі ролі граються роками. Ти просто не бачила глядача.»

Вона заплющила очі.

“Він веде це як виставу. І я — головна акторка, яка має не витримати останню сцену.”

Але тепер вона мала нове.

Маршрут. Карта. Слід.

І в собі — не згаслу себе.

Вона рухалась точно за інструкцією.

До обіду — була на пляжі. Усміхалась.

Після — в холі спілкувалась із групою нових.

Виглядала соціалізованою.

Спокійною.

Придатною до «адаптації».

Але всередині — все кипіло.