Розділ 8

Приміщення, в яке її привели, мало вигляд ліфта без кнопок.

Стіни були глухі. Колір — між сірим і білим. Тиша — густа, з гулом, який не чутно, але який відчувається тілом.

Їй сказали лише:

— Станьте в центр. Не розмовляйте. Чекайте сигнал.

Вона стала. Не розмовляла. Чекала.

Але сигналу не було.

Минуло, здається, кілька годин. А може, хвилин. Тут час не дихав.

Раптом із підлоги піднялась проєкція.

Її обличчя. Але не таке, як тепер. А старе. Те, з ранніх відео: розпатлане волосся, яскраві емоції, відкритий рот, викрик «Привіт, мої дикі!».

— Ось ти. Такою тебе пам’ятаєш. Такою тебе обожнювали, — сказала проєкція.

— І що ти зробила з цим?

Вона мовчала.

— Ти здала все, що було твій стиль. Тепер ти — конструкція. Форма.

— Я — змінилась, — відповіла Анжеліка нарешті.

— Ні. Тебе переконали, що змінилась. Але насправді ти просто втратила здатність чинити опір.

Проєкція зникла.

Замість неї — з’явились сцени з її стрімів: монтаж голосів фанатів, які коментували її щодня:

— «Ти така жива!»

— «Я не можу почати день без тебе!»

— «Твоя енергія — це мій антидепресант».

І потім — монтаж пізніших меседжів:

— «Ти зникла. Що з тобою?»

— «Це вже не та Анжеліка»

— «Навіщо цей фільтр? Де справжня ти?»

— Ти кажеш, що ти — це ти. Але кого ти відкинула, щоб стати тією, ким ти є?

— Я не відкидала. Я просто… вижила, — шепоче вона.

— Вижити — це одне. А забути, що ти пережила, — інше.

Раптом стіни змінились. Вони стали прозорими. І за ними — знову люди.

Але це були не гості. Не персонал. Її підписники.

Вони стояли у тіні, мовчки. Без екранів, без телефонів. Просто дивились.

“Чого вони хочуть?”

І голос відповів:

— Вони прийшли побачити, чи ти ще існуєш.

— Бо всі твої оновлення були для них. Але коли ти зникла — вони втратили себе.

— То це моя провина?

— Це твоя присутність. Вона має наслідки. Завжди мала. Просто раніше ти цього не знала.

Її хотіли зламати — емоційно.

Але цього разу щось всередині не дало.

“Я справді жила. Іноді безвідповідально. Іноді на публіку. Але щиро.

І якщо я маю повернутися — я повернусь не як копія. А як голос, який уже не віддасть себе нікому.”

Вона розвернулась. Стала до стіни спиною. І заговорила вперше — сама до себе:

— Я пам’ятаю, хто я. Не через відео. А через те, що мені досі болить.

— І я не дам вашій системі нав’язати мені тишу замість помилки.

— Я — моя помилка. І це мій код.

Світло зникло. Камери згасли.

Вперше — повна темрява.

А в ній — тільки одне світло: вона сама.

Вона не спала. Темрява ніби тримала її в повітрі.

Жодного клацання. Жодного стороннього дотику. Лише себе — в голові.

І раптом — світло.

Не різке. Ледь тепле. М’яке. З тієї ж підлоги, що показала їй її давнє «я».

На світлі — стіл і чашка чаю.

Він сидів навпроти.

Вперше — тілесно. Олександр.

У сірій сорочці, без ґудзиків на рукавах. Лікті на столі. Вигляд — спокійний, майже розслаблений.

— Нарешті, — сказав він.

— Тепер можемо поговорити.

Вона не сіла.

Стояла.

Дивилась.

— Ти тут не як оператор? — нарешті озвалася вона.

— Ні. Я тут як… той, хто пам’ятає. — А ти — ні. Але я не вимагаю. Просто пропоную повернутись.

— Куди?

— Туди, де ти ще не грала.

— Це все було частиною сценарію? — запитала вона.

— Все — завжди частина. Питання лише: чийого?

Він налив чаю в другу чашку. Не наполягав, не підштовхував.

Просто сидів і дивився. Тепло. Майже знайомо.

І в цьому погляді — щось ламке. Як чужа доброта, що вже не зцілює, а насторожує.

— Я дивився всі твої стріми, — сказав він.

— Не як фанат. Не як критик. Просто… як той, хто знав, що ти все це не витримаєш.

— Ти планував це?

— Я — відчував. І створив умови. А вибір — завжди був за тобою.

— Це помста?

Він замовк.

Потім усміхнувся ледь-ледь.

— Помста — це дрібно. Це — спроба повернути тебе у справжність. Навіть якщо боляче. Навіть якщо ти цього не просила.

Тиша тривала кілька хвилин.

Потім він встав.

Підійшов ближче. Зупинився за кілька кроків.

— Я не хочу тебе зламати.

— Я хочу, щоб ти… відмовилась бути персонажем. І тоді — або ти виживеш, або ми згоримо обидва. Але справжньо.

— І що далі?

Він нахилився.

Шепіт — тихий, з напругою, що б’є по шкірі:

— Далі — ти побачиш, що я був не один. І що не всі тіні в цій історії — про тебе.

І він пішов. Не глянувши назад.

Коли світло згасло — на її місці вже стояла нова камера.

Мовчазна. Велика.

І на екрані — попередження:

“Фаза 2. Доступ до історії оператора: частково дозволено.

Ви увійшли в гру з обома сторонами.

Оберіть: вижити / відкрити.”

Анжеліка сіла.

І вперше — заплакала мовчки.

Не тому, що було страшно.

А тому, що частинка її все ще вірила: Олександр прийшов не як кат. А як єдиний, хто ще пам’ятає, що вона — жива.

Камера кліпнула червоним.

На підлозі з’явився інтерфейс — щось між відеоплеєром і архівом.

Він називався просто: «Звіт: Об’єкт А.О. / Автор: О.»

Розпочато 8 місяців тому.

Ціль: конструктивна деконструкція.

Мета: розкласти суб’єкт на базові моделі реагування.

Емоційна компенсація: відновлення балансу через контроль.

Її пальці здригнулись. Вона гортала далі.

Плани. Сценарії. Прогнози. Все — про неї.

— “Сцена 4: втрата довіри до себе — на третій тиждень.”

— “Сцена 9: віддзеркалення через новачків. Розрив моделі ‘я’.”

— “Фаза післязаперечення: пропозиція голосу (О. виходить на контакт).”