Розділ 7

Вона прокинулась першою.

Уперше — без дзвінка, без сигналу, без того невидимого подиху, що ніби щовечора вкладає тебе, а зранку підіймає.

Це був її вибір. І він почався мовчки.

Вона одягла білий сарафан. Випрала його вручну ввечері. Посушила. Випрасувала.

Раніше вона так не робила — у її житті для того були інші люди.

Тепер — не було.

І це було добре.

За сніданком вона була усміхненою. Говорила кілька речей вголос. Питала персонал про погоду. Дякувала.

Усе — м’яко, чітко, ніде не зриваючись.

Її бачили. Камери реагували.

Одна з них, коли вона підняла очі, повернулась просто на неї.

“Окей,” — подумала вона.

“Ви хочете мене бачити? Давайте. Дивіться. Але я покажу вам тільки те, що хочу.”

Вона вирішила знову піти до зони, де колись побачила монітори.

Тепер туди був вільний доступ. Двері навіть не зачинили.

Всередині — те саме. Столи, кабелі, монітори. Але всі екрани тепер показували одну й ту саму людину.

Її.

Різні ракурси. Вілла. Басейн. Навіть кадри зі сну — як вона перевертається, підтягує ковдру, затискає пальцями подушку.

А вгорі — напис:

“Профіль: А.О. / Динаміка прийняття — 78% / Потенціал перезапуску — високий”

Вона зробила крок назад.

Себе, яку бачила на екранах, було… не впізнати.

Тиху. Гладко відполіровану. Без гніву. Без болю.

“Це вже не я. Це — той новий бренд, що вони з мене виліпили.”

“Але якщо я бренд — я можу стати і власником.”

Вона повернулась у номер і написала власноруч листа.

Першого за весь час. На папері з логотипом курорту.

«Я, Анжеліка Ольжич, не заперечую проти спостереження. Але прошу надати мені роль.

Якщо я персонаж — я хочу знати свій сценарій.

Якщо я лице — дайте мені голос.

Я не проти гри. Але прошу допустити мене до монтажу.»

Поклала листа на порозі.

Додала до нього губну помаду. Червону. Свою улюблену.

Це був підпис.

В обід її викликали.

На рецепції не було людей. Лише напис: «Вас чекає простір рішень».

Їй дали мапу. Тонка, напівпрозора. Вказівник — зона, куди досі нікого не пускали: підвальна структура, захована за спа-комплексом.

Коли вона туди зайшла, то побачила… порожнечу.

Велика кімната, в якій лише екран. Один. Чорний. Увімкнувся, коли вона наблизилась.

На ньому — зображення Олександра.

Він дивився просто в камеру.

— Привіт, Анджеліко!

— Вітаємо тебе у фазі “самовизначення”.

— Тепер твоя історія — це історія того, хто знає. І від цього моменту — ти або керуєш своєю конструкцією, або дозволяєш їй говорити за себе.

— Можеш стати автором.

— Але для цього доведеться вбити старий голос.

Екран згас.

Вона вийшла.

День був яскравим.

Все виглядало… спокійним. І штучним.

Але в неї більше не було паніки.

Вона знала: вибір є. Навіть якщо всі варіанти — запрограмовані.

Тепер вона знала головне:

“Я — не тінь. Я — вивідний код.”

“І якщо вже так — я навчуся ламати систему, зсередини.”

Вона повернулась до бунгало і перше, що зробила — зняла дзеркала.

Одне за одним — відсторонено, мовчки, з обережністю. Ніби це були датчики, а не скло.

Склала всі на підлозі в центрі кімнати. Сіла навпроти.

— Що ви бачите? — запитала вона тихо.

— Що з мене ще можна взяти?

Жодної відповіді. Лише її ж погляди — з десятків кутів, трохи затуманених.

Наступного дня вона вирішила знову зустрітись із персоналом.

Але цього разу — поставити прямі запитання.

— Хто вирішує, коли гість переходить до “фази завершення”?

— Алгоритм. Але алгоритм ґрунтується на поведінці.

— І як визначається, чи я “готова”?

— Коли перестаєш шукати вихід — і починаєш виводити інших.

— Я маю стати тією, хто спокушає?

— Ти маєш стати тим, хто перепрограмовує. Це найвища роль.

Вона повернулась до берега.

Колись тут вона відчувала свободу. Тепер — лише фон для нагляду.

Там стояла інша жінка — новенька. Молода, з телефоном. Щось записувала.

Впізнала себе в ній.

— Це твоя перша ніч тут? — спитала Анжеліка.

— Так. Я блогерка. Ну, типу. А вас уже «прокачали»?

— А ти думаєш, це прокачка?

— Та я хз. Але я готова. Хочу просто… стати версією себе, яка всім подобається.

— А якщо та версія — не ти?

Дівчина знизала плечима.

— Головне, щоб була краще.

Анжеліка усміхнулась. Дуже тихо.

“Це я. Колись. І я знаю, як з нею розмовляти.”

Вона почала проводити час із новачками.

Не втручаючись. Не навчаючи. Просто… показуючи сумнів.

— Не всі зміни — на краще, — казала вона.

— Деякі — це відмова. Від частини себе.

І коли вони запитували: “А як інакше?”, вона відповідала:

— Просто не здавай своїх слідів.

На четвертий день їй знову надійшло повідомлення.

Цього разу — через планшет.

Система відгукнулась:

“Рівень впливу А.О.: 42% / Початок фази “відтворення середовища” /

Ви визнані умовним носієм контр-ролі.

Підготовка сценарного оновлення. Очікуйте інструкцій.”

Вона поклала планшет.

“Добре. Хочете, щоб я зіграла вашу гру? Тепер я знаю, з ким граю.”

“Я стану тією, хто поверне всіх назад. Але спочатку — поверну себе.”

Кожен день тепер починався однаково: вона одягала білий сарафан, розчісувала волосся, усміхалась у дзеркало й говорила собі:

— Ти — не зламана. Ти — змінна.

Ці слова стали її бронею.

Ті, що приходили після неї, тягнулись до неї, як до старшої сестри, яка вже щось пройшла. Вони питали:

— А ви вже «вийшли»?

Вона хитала головою.

— Я ще тут. Але я вже не така, як була.

— І це добре?

— Це… потрібне. Але не завжди правильне.