Розділ 6

Уранці вона не впізнала власне відображення.

Дзеркало в бунгало було трохи запітнілим — як завжди. Але коли вона провела долонею по склу, відчула дивне відчуття: обличчя з того боку ніби не відгукнулося.

Все було на місці — очі, губи, ніс, брови.

Але погляд був не її.

Той, хто дивився з дзеркала, не мав сумнівів.

Вона відійшла. Торкнулась щоки. Озирнулась. Підійшла знову.

Цього разу — те саме обличчя. Але вже “їїнське”.

Тільки тепер вона зрозуміла: її “я” більше не стабільне.

За сніданком усі мовчали.

Мовчання було більшою частиною ритуалу.

Анжеліка шукала очима когось знайомого. Бармена — нема. Чоловіка з паперовими корабликами — теж нема. Жінки з кісами — давно не було.

Зате з’явилася нова дівчина.

Вона сиділа навпроти. Молодша. Така ж статура. Такий самий розріз очей. Але… інакша. Трохи інший стиль одягу. І головне — рухи. Спокійні, відточені. Упевнені.

Вона сиділа рівно. Усмішка — м’яка. Погляд — спокійний.

Анжеліка втупилась у неї.

Дівчина підняла очі й просто… кивнула.

Не «привіт», не «вибач», не «ти мене щось спитала».

Кивок. Як між рівними. Або — між двома однаковими.

Анжеліка вийшла на свіже повітря.

Її нудило. Не фізично — ментально. Як буває, коли реальність тріщить по швах.

“Хто вона?”

“Чому схожа на мене?”

“Чому ніхто не реагує?”

Вона звернулась до персоналу.

— Хто та нова? У білому сарафані, з темним волоссям?

Усмішка. Класична.

— Пані проходить ознайомчий етап. Вона — нова учасниця.

— Ви ж не маєте клонувати гостей, правда?

— Курорт не створює. Курорт — вивільняє, — відповіла жінка з рецепції.

Увечері, коли на курорті вмикається особливе світло — тепле, мідне, затишне, — Анжеліка знову побачила її.

Та сиділа на березі, сама. У її позі було щось надто знайоме.

Те, як вона тримала руки. Як дивилась на хвилі. Як трохи кусала губу, коли думала.

“Це моя звичка,” — промайнуло в голові.

Вона підійшла ближче. Але не надто.

Піском пройшлась так, щоб не лишити шуму.

Та раптом — дівчина обернулась. Подивилась прямо в очі.

— Ти — я? — спитала Анжеліка, напівжартома, напівсерйозно.

Дівчина усміхнулась.

— А якщо так? Що змінилось би?

— Це якийсь експеримент? Ви хочете зламати мене?

— Можливо, ми просто тренуємо тебе… побачити себе зі сторони.

— Я не хочу бачити себе у вас. Я хочу знати, хто я!

Дівчина мовчала. Лише підвелась і пішла геть.

У її рухах — абсолютний контроль.

Анжеліка так не ходила. Ніколи.

У бунгало її чекала нова записка.

“Ми не дублюємо. Ми підставляємо дзеркало. Те, що ти бачиш — це не заміна. Це альтернатива.”

“А тепер скажи: яка з вас — справжня?”

Анжеліка сіла на підлогу.

Її дихання збилось. В голові — паніка.

“Вони витісняють мене.”

“Вони вже мають іншу версію.”

“А якщо вона — краща?”

“А якщо мене залишать тут, а її — випустять?”

Вона знову побігла до рецепції. Але там — порожньо.

На табличці, де завжди було “Ваша гармонія — наша мета”, тепер був інший напис:

“Реконструкція завершена. Ви — більше не приватне обличчя. Ви — профіль, що дописується.”

Наступного дня вона була вже всюди.

Дівчина у білому сарафані. Її тінь. Її копія. Але витонченіша, тиха, правильна.

Анжеліка побачила її біля спа, де раніше сама щодня замовляла процедури.

— Пані вже забронювала сесію, — сказала адміністраторка.

— Я не бронювала.

— Не ви. Ваша профільна група.

— Яка ще профільна група?

— Ті, хто проживає ту саму траєкторію, — відповіла адміністраторка з усмішкою, що не доходила до очей.

Анжеліка сиділа в тіні біля басейну, спостерігаючи, як «інша вона» п’є коктейль.

Її ж колишній улюблений: огіркова вода з м’ятою й льодом, без солодкого.

Ті самі рухи. Те саме — але краще. Без гримас, без невпевненості.

— Вона — я, але така, якою мене хочуть бачити, — подумала Анжеліка.

Усе в дівчині виглядало… ідеально помірним.

Той рівень себе, якого Анжеліка ніколи не досягала.

І що більше вона спостерігала, то більше втрачала відчуття реальності.

Увечері вона зайшла в головну бібліотеку. Досі це місце залишалося спокійною зоною — тут ніхто не чіпав її.

Але цього разу та була там.

Інша сиділа біля вікна, з книгою.

Коли Анжеліка підійшла — вона не здивувалась.

Лише закрила книжку й сказала:

— Мені здається, ти втомилась бути оригіналом. Це завжди тягар.

— Ти граєш у щось. І я — не частина цього.

— Це не гра. Це модель.

— Ти хочеш мене витіснити?

Інша усміхнулась.

— А якщо я просто хочу жити краще у твоєму імені?

Тієї ночі двері в бунгало залишились прочиненими.

А всередині — усе переміщено: постіль перестелена, світильник з іншого боку, навіть рушники не її.

На дзеркалі — запис:

“Контур залишився. Тінь зайняла місце. Протест — це теж згода.”

Анжеліка обхопила голову руками.

“Вони не наслідують мене. Вони відтворюють образ, який сподобався публіці.”

“А якщо цей образ виживе, а я — ні?”

Вранці вона пішла до берега.

Побачила човен. Такий самий, як тоді, коли їй дали вибір — залишитись чи виїхати.

На піску стояла інша вона.

У білому. З валізою.

— Їдеш? — спитала Анжеліка.

— Я — вихід.

— Ти — залишок, — відповіла та, не озираючись.

І зайшла в човен.

Він повільно відпливав.

Анжеліка стояла на березі.

Вперше — не знаючи, кого саме вона зараз втратила.

На ранок не залишилось нічого.

Жодних персоналів. Жодних графіків. Жодних гостей.

Навіть записок — не було.

Курорт, здавалося, видихнув.