Розділ 5

Після того, як човен відплив, Анжеліка прожила ще три дні без слів. Її ніхто не турбував. Програми зникли. Харчування приходило вчасно — ніби без участі людей. Її не знімали. Не запрошували. Не ставили перед вибором.

Мовчання стало звичкою.

Але тиша більше не була дружньою. У ній з’явилось щось нове — очікування.

Четвертого ранку вона прокинулась від глухого клацання.

У шафі щось впало.

Відкрила — нікого. Речі стояли як завжди. Але на полиці з’явилось те, чого там не було

журнал. Старий, м’який, пожовтілий.

Вона відкрила — і побачила себе.

Фото. З минулого року. Обкладинка, де вона в яскравому купальнику, усміхнена, бронзова, «ідеальна».

Під фото — напис:

“Живи, поки лайкають. Від Анжеліки О.”

Вона закрила журнал. І почула, як у двері хтось постукав. Один раз.

Коли відчинила — нікого. Лише коробка.

Всередині — телефон. Її.

Увімкнений.

На екрані — лише одне повідомлення. Від невідомого:

“А ти й справді вирішила залишитись? Тоді дивись уважніше.”

Цього дня вона почала помічати.

Чоловік, що щоранку розносив сніданки — йшов завжди тим самим маршрутом, рівно о 07:12, незалежно від погоди чи розкладу.

Жінка в холі — кожного разу відповідала на питання однаковою інтонацією, ніби за скриптом.

Коли Анжеліка навмисно запитала її ім’я — та усміхнулась, але не відповіла.

— Моє ім’я не має значення, — сказала. — Я тут для вашої тиші.

— Але ж ви людина?

— А ви?

Увечері вона вирішила перевірити, що знаходиться за територією курорту. Не брама, не головна стежка, а — тил. Там, де закінчувались доріжки й починались дерева.

Йшла мовчки. Пульс пришвидшувався. У голові — тріщала думка:

“А що, як я побачу щось, чого не мала бачити?”

Вона вийшла до задньої частини адміністративного корпусу.

Позаду — двері. Закриті. Але вікна були частково відкриті.

І всередині — монітори.

На них — всі кімнати курорту. Її — теж.

Вона відійшла назад. Серце билося. У роті пересохло.

Вона повернулась до вілли ближче до опівночі.

На подушці лежав новий аркуш.

“Дивитись — це теж вибір. Тепер вибирай, куди дивитимуться на тебе.”

І нижче — від руки дописано:

“Або припини, або дозволь.”

О пів на другу вона вийшла на терасу.

І побачила його. Олександр стояв, дивлячись у небо. Один.

— Ви стежили за мною, — сказала вона без вступу.

— А ви чекали, щоб хтось помітив.

— Це спостереження? Контроль? Соціальний експеримент?

Він обернувся повільно. Його обличчя було… інше. Вперше — не спокійне. Вперше — живе.

— А може, це просто правда. У найчистішій формі. Ви хотіли реальності. І ви її отримали.

— Ви знали, що я залишусь?

— Ви залишились, бо перестали втікати.

Тиша.

Ліхтарі блимали.

Далеко, в джунглях, щось закричало — чи то птах, чи то сигнал.

Анжеліка сіла на лавку.

Її трясло.

— Що це за місце насправді?

Він усміхнувся кутиками вуст.

— А як ви назвали б місце, де людина вперше зустрічається з собою?

— В’язниця.

— Або свобода.

Тиша стала твердою. Її можна було майже на дотик відчути.

І в цій тиші вона вперше подумала:

“А що, якщо я тут не одна така? Що, як хтось інший — не витримав?”

Наступного ранку вона спустилась до столової.

Атмосфера була напружена — не ззовні, а всередині.

Усе було як завжди: той самий смузі, та сама тарілка з гранолою, той самий мед.

Але одного не було.

Жінки, яка завжди сиділа навпроти в другому ряду.

Мовчазної, блідої, з рудими кісами.

Вона зникла.

Спершу Анжеліка подумала, що та просто виїхала. Але персонал — мовчав. Коли вона запитала про неї:

— Пані не зазначала бажання продовжувати участь у програмі, — сухо відповіли. — Тепер її історія закінчена.

Це прозвучало… як некролог.

Вона пішла до іншої частини курорту — туди, де ще не була.

Ізольовані бунгало. Вони здавалися порожніми, але в одному вона почула звук — невиразний, короткий, як схлип.

Вона наблизилась, хотіла постукати, та зупинилась.

За мить — тиша.

І двері м’яко зачинились зсередини. Без звуку.

Наче її помітили.

На зворотному шляху вона зустріла чоловіка, з яким ніколи не перетиналась.

Високий. Чітко вдягнений. Не турист. І не з персоналу.

— Ви новий гість? — спитала вона.

Він усміхнувся.

— А ви вже не гість, правда ж?

Вона не відповіла.

— Вам ще дають дзеркала? — запитав він, ніби мимохідь. — Чи вже самі бачите?

Він пройшов повз. І залишив після себе лише тривожне відчуття — що він знає щось, чого вона не знає.

Увечері вона знову відкрила свій телефон.

І виявила папку з фото, якої не було.

“Моменти”

Відкрила — і побачила себе, зняту прихованою камерою в бунгало. Як вона плакала. Як дивилась у дзеркало. Як кричала в подушку. Як мовчала. Як говорила уві сні.

Її охопила паніка.

— Це порушення, це…

Але вона згадала, що сама підписувала угоду. Що сама погодилась.

Що, можливо, вже нічого не належить їй.

Того ж вечора вона зустріла Олександра на внутрішньому подвір’ї.

Він сидів біля старого дерева, розкиданого мохом.

— Ви не попереджали, що тут зникають люди.

— Ніхто не зникає. Люди — закінчуються. Іноді раніше, ніж думають.

— Це звучить як секта.

— Секта — це коли вірять у когось. Тут ми пропонуємо повірити в себе. І пройти до кінця.

— А якщо не хочеш?

— Тоді ти залишаєтьсяш у паузі. Назавжди.

Вона піднялась до свого бунгало, але помітила: планування змінилось.

Інша ліжко. Інше розташування шафи.

Інше вікно.

— Це не моя кімната, — прошепотіла.

Але ключ підходив. Її речі — були на місці. Телефон лежав на тумбочці.