Розділ 4

Уранці Анжеліка прокинулась раніше, ніж сонце. Здригнулась — ніби з кошмару, хоч не пам’ятала сну. Тіло було втомлене, ніби пробігло марафон, хоч учора вона майже не рухалась.

Вона потягнулась до телефона.

Екран чорний. Кнопка живлення — не реагує. Вимкнений? Розряджений? Але вона пам’ятає, що заряджала його ввечері.

Поруч — записка.

Той самий аркуш, той самий шрифт.

Але текст — короткий.

“Тиша триває. Дозволь.”

Вона встала, відсунула фіранки. За вікном усе таке ж ідеальне: зелень, сонце, розслаблений персонал, тиша, як у рекламному ролику.

Але всередині — паніка.
Вона одягнулась, вийшла з бунгало й пішла шукати адміністрацію.
Її зустріла дівчина в бежевому сарафані. Усміхнена, пряма постава, очі як у гіда — живі, але нейтральні.

— Я шукаю свій телефон. І хочу поговорити з кимось із керівництва.

— Телефони часом беруть паузу. Зараз не рекомендується розмовляти.

— Це жарт?

— Ви можете обрати мовчання або відвертість. Третього не пропонується.

— Я хочу виїхати.

Дівчина не змінилась у виразі обличчя.

— Ви бронювали пакет “Реконструкція. Повне занурення. Без права переривання”. Повернення буде можливе після завершення.

— Я не пам’ятаю, щоб ставила галочку на це.

— Але ж ви натиснули “Погоджуюсь”.

Це було як удар.

Скільки разів вона погоджувалась, не читаючи?

Скільки разів вела своїх підписників у “рекомендоване місце” — навіть не перевіривши до кінця, що там?

Вона сіла на лавці біля фонтана. Повітря було важке. Не гаряче — а ніби густе. Скрізь — мовчання. Ніхто не говорив телефоном. Ніхто не знімав. Ніхто не сміявся вголос.

Усі ніби… слухали.

Вона озирнулась. Усі в білому. Або в сірому. Навіть діти були спокійні.

— Що тут відбувається?

— Реконструкція, — пролунав голос з-за спини.

Він знову. Олександр. Спокійний. Впевнений. Присутній.

—Ви вкрали мій акаунт.

— Ми нічого не крали. Ми звільнили вас від обов’язку бути постійно “на”. Ви ще не відчуваєте, як легко дихається?

— Я не просила цього.

— Ви не пам’ятаєте, що просили.

Вона встала.

— Ви не маєте права тримати мене тут.

— Ми вас не тримаємо. Двері завжди відкриті. Але ви вже не знаєте, куди йти.

Анжеліка пішла. Швидко. Сліпуче. До головної брами. Її охоплювала злість, яку вона не могла назвати. Всі ці дні вона мовчки приймала. Приймала “досвід”, “переосмислення”, “інший ритм”. Але досить. Вона мала піти.

На воротах — охорона. Двоє чоловіків у світлому. Без зброї. Але з обличчями, в яких нічого не зчитувалось.

— Я хочу виїхати.

— Ваша трансформація ще не завершена, — відповів один із них.

— У вас що, в’язниця?

— Ми — не в’язниця. Ми — лінія між зовнішнім і внутрішнім.

Ви ще на середині.

— Відкрийте ворота. Я не жартую.

Охоронець кивнув.

— Відкриємо. Якщо ви скажете слово.

— Яке слово?

— Те, що ніколи не писали в описах до своїх постів.

Анжеліка не зрозуміла.

— Про що ви?

— Ви ж авторка. Ви описували світ. Але було одне слово, якого ви уникали. Ви маєте його сказати — тоді ви зможете піти.

— Це ідіотизм

— Це умова. Не пастка. Не сила. Просто — ваш тест.

Вона розвернулась. Серце билося. Її трясло. Не від страху — від абсурду. Від втрати контролю. Від відчуття, що все — не випадковість. Що хтось ретельно спланував кожен її крок. Вона хотіла написати. Запостити. Поділитись. Але все було заблоковане.

Вона залишилась тільки з собою. І з фразою в голові:“Скажи те, що ніколи не казала.”

Але вона не знала, що це.

Вона ходила по території без цілі.

Шукала місця, де є щось знайоме, контрольоване, просте. Але все було іншим. Навіть тіні падали якось інакше — геометрично, загрозливо.

Здавалося, що час змінився.

Ніхто не поспішав.

Навіть вітер рухався повільніше.

Анжеліка зайшла до бунгало. Двері вже не зачинялись на замок — ніби її вже й не треба було тримати.

На ліжку — нова записка.

“Сьогодні: зустріч із минулим. Місце: павільйон Півтіней. О 16:00.”

Вона зім’яла папір і кинула його в куток.

— Я не прийду, — сказала вголос.

— Я не буду більше грати.

Але всередині… щось тягнуло.

О 15:40 вона вже стояла біля павільйону.

Місце, якого вона раніше не помічала. Напівзакрите, напівпрозоре.

Всередині — лише одне крісло. І ще одне — порожнє. І камера, спрямована на неї.

— Що це за шоу? — прошепотіла.

У крісло навпроти сіла жінка.

Усе лице в татуюваннях. Але знайоме. Ні, не знайоме — дзеркальне.

— Я — це ти, — сказала жінка. — Але та, якою ти могла би бути. Без камери. Без глядача. Без лайків.

— Що це за гра?

— Це не гра. Це — кадр, який ти ніколи не змонтувала.

Кадр, у якому ти нічого не виправила.

Кадр, у якому ти — не подобаєшся собі.

Анжеліка дивилась на цю версію себе. Жорстку. Пряму. Без жодного бажання здаватися приємною.

— Ти будувала себе. І зробила фортецю. Але забула двері.

— Я будувала платформу.

— Ні. Ти будувала стіну.

— Я створювала образ.

— А під ним — кого ти ховала?

Мовчання.

— Хто ти, якщо завтра зникне весь Інтернет?

Мовчання.

— Що скажеш, коли не буде, кому лайкати?

Тиша.

Крізь екран враз показали кадри. Випадкові. Без ретуші. З її старих архівів. Дитяче фото. Шкільне фото.

Перші відео. Сльози. Смуток. Лист до себе — ніколи не опублікований. Голосові повідомлення, які вона записувала, але не відсилала. Реальна Анжеліка.

Жінка в татуюваннях говорила далі:

— Ти живеш у мовчанні. Але зробила з нього бізнес.

Ти — королева заглушених емоцій.

— Замовкни! — раптом закричала Анжеліка.

— Скажи слово, — сказала жінка. — Тоді двері відкриються.

— Яке?

— Те, яке ти ховала під кожним постом.

Те, що живе в тобі, але соромиться бути почутим.

Анжеліка встала. Вийшла з павільйону.