Розділ 3

Анжеліка сиділа біля басейну й не чула, як дзижчать комарі. Уперше вона не намагалась знімати, позувати, фіксувати момент. Вона просто сиділа.

Відключена.

Її телефон був у режимі “у літаку”. Залишалась лише вона — без стрічки, без фільтрів, без лайків. І без Каті, яка завжди могла сказати: «Та плюнь, ідем шопитись».

На дерев’яній підставці стояла склянка з лимонною водою. Лід розтанув. Вода стала теплою, млявою, як її думки.

— Доброго ранку. Ви сьогодні самі? — пролунав знайомий голос.

Анжеліка здригнулась. Вона вже не дивувалась його вмінням з’являтись у моменти, коли її захист слабшав.

— А ви що, знову випадково проходили повз?

Він усміхнувся. Ця посмішка в нього була дивна — не доброзичлива, не саркастична. Знавча. Наче він завжди трохи попереду неї.

— Тут для вас є програма на сьогодні. Досить сидіти. В Африці так не можна.

— А хіба я не гість?

— Саме тому. Наші гості — це герої. А не глядачі.

Він поклав перед нею лист. Щільний папір, фірмовий логотип, ідеальна типографіка. Угорі — її ім’я:

Анжеліка Ольжич. Програма: персональний день відкриття.

Вона відкрила, ледь хмикнувши.

• 08:00 — Енергетичний ритуал на пагорбі Сахара.
• 09:00 — Сніданок з персональним шефом.
• 11:00 — “Тілесна тиша”: терапевтична ванна з марангою.
• 13:00 — Прогулянка до дерева Розщеплення.
• 15:00 — Мовчазний обід (тільки жести).
• 16:00 — Майстерка “Вибач собі” (обов’язково).
• 18:00 — Вечеря без електрики.
• 20:00 — Зустріч у темряві (приватна).

— Ви серйозно? — вона підняла брову.

— Цей день створено спеціально для вас.

— Це звучить як сектантський сценарій.

— Можливо. Але після нього ви не будете тією, якою приїхали.

— А якщо я не хочу змінюватись?

— Ніхто вас не питає.

Він пішов. Листок залишився. І почав пекти пальці.

На восьму вона таки вийшла.

Її зустріла дівчина в довгій хустці, з голими ступнями. Не сказала жодного слова. Просто простягнула руку. Анжеліка взяла її — із недовірою, але без спротиву.

Вони йшли мовчки. Нагору, далі, за зону готелю. Там, де не було доріжок, тільки каміння і червона земля. Сонце вже обпікало плечі.

На вершині — двоє людей у білих одежах. Вони стояли спиною. Посеред них — металева чаша з вогнем.

Дівчина, яка привела її, кивнула.

— Встаньте навпроти сонця. Закрийте очі. Повторіть подумки: «Я приходжу до себе. Не до Інстаграму. Не до сподівань. До себе.»

Анжеліка хотіла насміхнутись. Але не змогла.

Вона вперше стояла так — на розпеченій землі, босоніж, із заплющеними очима, у тиші, яку не могла контролювати.

«Я приходжу до себе…»

Фраза оберталась у голові. Як вірус. Як закляття.

Її очі наповнились слізьми. Без причини.

Після ритуалу її повели в окремий павільйон. Там на неї вже чекав шеф. Молодий, мовчазний, з тату на шиї. Він показав їй продукти — маракуйя, імбир, м’ята, дерев’яні миски.

— Виберіть те, що не знаєте, — сказав він.

Анжеліка обрала щось темно-зелене, схоже на водорість. Він покивав і приготував із цього коктейль. Вона ковтнула.

Гірко. Різко.

— Жах.

— Це не для смаку. Це — щоб прокинутись.

О 13:00 вона вийшла на прогулянку до так званого “Дерева Розщеплення”. Їй дали карту і компас. Ніхто не пішов із нею. Вона йшла сама. 35 хвилин мовчки, між гілками й колючками, поки не дійшла до дерева — роздвоєного, ніби розірваного навпіл.

На корі був напис:

“Інколи, щоб знайти серцевину, треба розійтись навпіл.”

Анжеліка сіла під деревом. Пальці обмацували тріщини у стовбурі. Вона не знала, чому, але відчула себе ніби теж розколотою.

Далі був “мовчазний обід”. Її посадили в окремій альтанці навпроти жінки з Бразилії. Вони мали їсти мовчки, дивлячись одна одній у вічі, використовуючи лише жести.

Спершу було смішно. Потім — незручно.

А потім — несподівано боляче.

Ці 40 хвилин вічного зорового контакту видерли з неї все, що було “на ролі”. Вона встала — без апетиту, без бажання знімати.

Вона — змучена.

А попереду ще пункт 6:

“Майстерка ‘Вибач собі’

Вона тихо прошепотіла:

— За що?

О шістнадцятій її привели до невеликого приміщення з глиняними стінами. Усередині — лише м’які подушки, кілька свічок і чоловік у темному халаті з білим шарфом через плече.

— Сідайте. Тут не буде питань. Тільки дії, — сказав він.

Анжеліка сіла.

— І що ми робитимемо?

— Ви напишете. Усе, що колись хотіли пробачити собі — але не змогли.

— А якщо таких речей нема?

— Тоді напишіть про те, чого ви уникаєте.

Він подав їй блокнот і перо. Старе, чорнильне. Без ліній.

Анжеліка довго тримала перо в руці. Не могла почати. Її пальці тремтіли. В голові вертілись звичні фрази:

«Не звертай уваги»,

«Просто лай, щоб перегоріло»,

«У всіх буває».

І раптом рука сама вивела:

«Я шкодую, що часом жорстока. Особливо з тими, хто не може відповісти.

Я шкодую, що забула, кого ображала.

Я шкодую, що зробила боляче і не помітила.

Я шкодую, що стала тим, від чого колись тікала сама.»

Вона поклала перо.

Очі печуть.

Чоловік нічого не сказав. Лише забрав аркуш. Спалив його в чаші.

— Ви не зобов’язані знімати свої стани. Просто відчуйте.

Вона кивнула.

І вперше — не хотіла нічого показувати.

О вісімнадцятій її повели на вечерю.

«Вечеря без електрики» звучала як маркетинговий хід. Але це виявилось зовсім інакше.

Її посадили за дерев’яний стіл. Стіл стояв просто в лісі. Довкола — лише ліхтарики, факели і тіні. Перед нею — страва з ягід, сирого манго, трав.

Навпроти сіла ще одна людина. Жінка в сивій накидці.

Вони не говорили. Просто їли. У повній темряві.