Барбекю у Африці

Розділ 2

Анжеліка прокинулась раніше, ніж зазвичай. Щось у повітрі було не так — не спека, не світло, навіть не звук. Це було відчуття, ніби її хтось будив подумки. Вона довго лежала на білосніжних простирадлах, не торкаючись телефона, просто слухаючи тишу. Це лякало більше, ніж тисячі коментарів хейтерів під її постами.

Курорт, який учора здавався раєм, сьогодні виглядав як театр, де хтось за кулісами вирішив змінити сценарій без її відома. І головне — вона не знала, що за сцена на неї чекає.

Вона вдяглась у щось легке й біле, і вийшла на прогулянку до водоспаду, про який говорила Катя — “ідеальне місце для кадру”. Та цього разу вона не знімала нічого. Навпаки — хотілось бути не в об’єктиві, а всередині моменту.

На доріжці — нікого. Тільки вітер і поодинокі сліди.

За кілька метрів — лавка. На ній — книжка. Відкрита. Обличчя автора не впізнала. Назва — «Ти пам’ятаєш, як мене принижували?»

Це був удар. Назва, хоч і загальна, врізалась їй у свідомість, як різак. Вона не знала, чому — просто закрила книжку, хотіла залишити її, але… на звороті — підпис.

“Не все стерте. І не все пробачено.”

Її наче штовхнуло. Вона обернулась — нікого.

— Це… жарт? — прошепотіла.

Ніхто не відповів.

Сніданок сьогодні був у новій зоні — “з видом на савану”. Стіл стояв серед пальм. Навколо — вічне літо, на стільниці — сік маракуї, екзотичні фрукти, мед. Звично красиво.
І знову він.
— Ви знайшли книжку? — спитав спокійно, сідаючи напроти.

Вона ковтнула повітря.

— Це ваша?
— А хіба ви не читаєте те, що знаходите?

— Я… не мала часу.
— Вона коротка. Як біль.

Вона опустила погляд. Той самий стиль — метафори, що прорізають. Вона не могла збагнути, що викликає більше напруги — його слова чи її реакція на них.

— У вас незвичний смак до літератури, — сказала вона нарешті.
— У вас — незвичний вплив на людей, — відповів він.

— Що це означає?

— Нічого. Просто спостереження.

Цього дня вона змусила себе повернутись до звичного графіка. Сторіз, зйомки, коротке відео “Morning skin routine в Африці”, кілька бумерангів із басейном. Усе ніби нормально. Але в кожному кадрі — тінь.

Тінь його.

Він не нав’язувався. З’являвся то на фоні, то в реальному житті, то в думках. І що гірше — вона не могла його забути.

Увечері Катя, яка спершу мала прилетіти на кілька днів, несподівано повідомила, що її рейс скасували. Вона залишалась у Києві. Все — на Анжеліці. Всі зйомки, контракти, навіть відповіді на пошту.

— Я знаю, ти впораєшся. Ти ж Анжеліка Ольжич, — сказала вона телефоном.

— Ага… — відповіла Анжеліка, глядячи у темряву. — Тільки що, якби я була слабкою, зараз би все скасувала.

— Ти ніколи не була слабкою, — відказала Катя і поклала слухавку.

Але це “ніколи” тепер раптом звучало як помилка.
У коридорі до її бунгало світло блимає. Вперше. Сервіс тут ідеальний, але чомусь лампа жевріє, як у фільмі жахів. Вона йде повільніше, уважніше.

На порозі — листівка. Без підпису. На ній — фото з її шкільного альбому. Вона в кадрі — сміється. А позаду неї — він. У профіль. Майже зниклий.

Руки тремтять. Але ще більше — серце.

Вона вдихає повітря і шепоче:

— Це ти?..

Він дивиться на монітор. Знає, що вона тримає листівку. Знає, що серце її забилось. Знає — вона ще не готова визнати. Але це вже неважливо. Вона почала згадувати.

Тепер залишилось зовсім трохи.

Він не хоче, щоб вона страждала.

Він хоче, щоб вона відчула.

У коридорі до її бунгало світло блимає. Вперше. Сервіс тут завжди був ідеальним, але сьогодні лампа жевріє, як у фільмі жахів. Вона йде повільніше, насторожено.

На порозі — листівка. Без підпису.

На ній — фото з пейзажем курорту, розмите і старе, ніби відтворене з пам’яті.

На звороті — короткий напис:

«Деякі речі не фотографуються. Але залишаються.»

Руки тремтять. Але не від страху. Від відчуття, що вона щось не встигає осягнути. Що над нею нависло щось… незрозуміле.

Вона вдихає повітря й входить у кімнату.

Наступного ранку вона не пішла на сніданок. Вперше. Просто лежала, склавши руки за головою, і дивилась у стелю. Замість думок — уривки. Його голос. Його погляд. Ці фрази, ніби м’які, але з відголосом чогось небезпечного.

О 10:00 постукали.

— Не хвилюйтесь, — пролунав його голос, — я лише залишу чай. Ви сьогодні — не ви.
Він увійшов, поставив піднос із лимонним чаєм і вийшов. Без пояснень. Без запрошень. І без коментарів.
Але його тиша була гучніша за будь-які слова.

Цілий день вона не знімала нічого. Камера лежала осторонь, мов неживий об’єкт. Уперше за роки вона не знала, що сказати своїм “барбарисикам”.

Їй писали:

— Що з тобою?

— Де новий контент?

— Ти ж обіцяла щодня знімати!

А вона мовчала.

Бо вперше відчувала: немає, що показувати. Усе, що відбувалось — не для ефіру.

Увечері вона знову пішла до водоспаду. Її улюблене місце. Тиша, шум води, світло в сутінках. Там можна дихати.

Біля лавки — ще одна записка.

На ній лише:

«Деякі кадри залишаються під повіками. Назавжди.»

Вона торкнулась грудей.