Розділ 1

Сніданок подали на веранді — інстаграмно.

Світло падало крізь зелене листя, немов пройшло крізь фільтр “Lush”, а горнятко кави так звабливо парувало, що руки самі тягнулись до телефона. Але цього разу Анжеліка відклала мобільний. Неймовірна річ — вона просто сиділа. Дивилася на обрій, на блідого гепарда, що мелькнув у траві, на гарно підстрижені кущі, які нібито випадково росли у вигляді сердець.

— Що з тобою, Ольжич? Втомилась бути зіркою?

Вона буркнула подумки і знову втупилася в чашку. Не тому, що не хотіла робити сторіз. Просто — щось її стримувало. Незрозуміле відчуття, яке вона не могла позначити ні тегом, ні емодзі.

Учорашня зустріч із власником курорту залишила після себе… дивне післясмакування. Його обличчя було нове — абсолютно нове — і водночас тривожно знайоме. Але вона не могла вхопити це “знайомство”. Просто чоловік. Впевнений. Увагу привертав не зовнішністю, а поглядом. Ніби щось знав. Ніби більше, ніж мав би.

— Доброго ранку, пані Ольжич, — пролунав голос за її спиною.

Вона повернулась.

Він. Олександр.

Сьогодні в сорочці з підкоченими рукавами, лляні штани, босоніж, з чашкою кави — виглядав так, ніби не працював тут, а просто злився з пейзажем. Зовнішність — наче з журналу: привабливий, але не надто “глянцевий”. Скоріше — живий. А це її насторожувало.

— Ви прокидаєтесь раніше, ніж я очікував, — додав він із тією ж напівусмішкою.

— Блогери — це не синонім до “ледарі”, — відповіла вона, стиснувши губи. — Що це за тенденція — думати, що ми нічого не робимо?

— Перепрошую, — сказав він. — Я не мав на увазі. Хоча, якщо чесно — я досі не знаю, чим ви насправді займаєтесь.

Вона не втрималась від кривої усмішки.

— Ну як чим. Я створюю контент.

— І керуєте думками тисяч людей?

— Мільйонів, якщо точно.

Він сів навпроти, дозволивши собі вільність, і втупився у неї. Вона витримала погляд, хоча всередині щось пішло обертом.

— Вам тут справді подобається? — спитав він.

— Красиво. Ідеально для кадру. Але, знаєте, є таке відчуття… ніби щось під поверхнею.

— Це Африка. Тут завжди щось під поверхнею, — відповів він. — Іноді це золото. Іноді — змії.

Анжеліка засміялась.

— Ви завжди говорите з такими метафорами?

— Лише з тими, хто звик думати, що контролює реальність.

— А ви мене “розкусили”?

— Ні. Я просто знаю таких, як ви.

— Таких?

— Гарних, розумних, впевнених. Яскравих. Тих, хто привертає увагу. І не помічає, як обпалює інших.

Анжеліка закам’яніла. На секунду.

Він лише посміхнувся і додав:

— У вас гарна кава?

Вона відставила чашку. Не тому, що була погана — просто в один момент вона більше не відчувала її смаку.

Після сніданку вона повернулась у бунгало. Увімкнула камеру, зробила кілька відео з краєвидом, кілька слів до підписників, як завжди — тепло, легко, на “ти”.

— Ну що, мої барбарисики, я в раю. Це — не реклама, а справжній кайф. Курорт — бомбезний, сервіс — як у Дубаї, природа — як у «Короля Лева». Показую вам краєвиди — дивіться самі!

Усе виглядало природно. Ніхто б не здогадався, що її руки тремтіли.

У той самий час, на верхньому поверсі головної вілли, Олександр стояв перед монітором. Камери безпеки — як годиться для VIP-курорту. Він не стежив. Він спостерігав. Це була різниця.

Він наблизив зображення на екрані — її обличчя. Посмішка, ідеальний профіль. Вона не змінилась.

Хіба що… ще красивіша.

— Ти мене не впізнала, — сказав він уголос. — І це ідеально.

У його пам’яті спливали інші картинки. Шкільна форма. Клас. Глузливий сміх. Губи, які вимовляли “ботан”. А ще — моменти, коли хотів зникнути. І коли присягав собі, що одного дня вона пошкодує.

Він не був хлопцем, якого хтось “ламає”. Він був тим, хто терпить. Запам’ятовує. А потім — діє.

Тепер — його черга.

Гра тільки почалась.

У своєму номері вона довго сиділа з телефоном, намагаючись підібрати слова для підпису до фото. Нічого не йшло.

Слова звучали фальшиво. Емоції — нечіткі. Вона вперше за довгий час не могла “налаштувати себе на ефір”.

Її думки знову повертались до нього. Його слова. Його погляд.

— Ви коли-небудь ображали когось, хто був слабшим?

Чому це так чіпляє?

Вона встала, підійшла до дзеркала. Дивилась на себе — ту, яку знала, ту, яку бачили мільйони. Але щось у її очах сьогодні було не так. Наче через неї дивився хтось інший.

Вона обережно відкрила старий альбом у телефоні. Просто… поринути у спогади. Старі фото. Школа. Подруги. Перша зачіска-каре. І… хтось на задньому плані. Худий, з опущеними очима. Вічно збоку.

Вона не могла згадати імені. Обличчя — наче розмите. Але чомусь — дратувало. Чомусь… знайоме.

Вона вимкнула екран. І вирішила, що завтра зранку зніме класне відео про “африканське перезавантаження”. Без рефлексій. Без глибин.

Усе буде як завжди.

Миру нам усім)