Пролог

У повітрі була гаряча спека, неначе прозора тепла ковдра, якою вкрили цілі континенти. В Африці день ніколи не закінчувався просто — він згасав, залишаючи після себе пісок, розпечений до блиску, і небо, схоже на криваво-оранжеву марлю.

Анжеліка Ольжич сиділа в салоні приватного джипа з кондиціонером, який гудів монотонно і беземоційно, як усе, що в її житті працювало без збою. Вона не любила сюрпризів. Особливо тих, які не підходили під план контенту на тиждень.

— Анжеліко, — звернулась до неї менеджерка Катя, — місце справді ексклюзивне. Жодного іншого блогера тут ще не було. Ефект “першої” — гарантовано.

— Ну, нарешті щось унікальне, — протягнула Анжеліка, не відриваючи погляду від телефону. Сторіз монтувалися прямо на колінах. Обкладинка «відпочинок у раю», хештеги підібрані за трендом, кадри з обличчям у профіль — усе як треба. І жодної зморшки. Як завжди.

Її слава будувалася на точності. Вона знала, як виглядати щасливою. Але щастя — то була інша справа.

— Ми приїхали, — сказав водій із легким іноземним акцентом.

Вона глянула у вікно. Курорт вражав: бунгало, втоплені у зелені, пальми, прозорий басейн, тераса з видом на савану. І щось… незбагненне в атмосфері. Мов десь тут, у цих гарячих тінях, ховалося щось недосказане.

Він побачив її ще з веренди. Стояв, склавши руки на грудях, спокійний і мовчазний. У його очах не було ні подиву, ні хвилювання. Лише холодний інтерес.

— Вона приїхала, — тихо мовив він. — Нарешті.

Його звали Олександр. Але для неї колись він був просто Сашком. Хлопцем, який носив окуляри, сидів на останній парті і ніколи не наважувався заговорити першим. Хлопцем, якого вона висміювала, мов це був спорт. Дитяче, жорстоке знущання, яке вона забула. А він — ні.

Вона не впізнає його. Це добре. В нього є план, який має на меті навчити декого.

Не помста — симфонія.

Анжеліка розглядала територію, дещо обережно — без камери. Вона завжди оцінювала місце “на око” перед тим, як транслювати його підписникам. Усе здавалося ідеальним. Аж надто.

До неї підійшов високий чоловік у лляній сорочці, засмаглий, з тінню легкої усмішки.

— Вітаю на «Барбекю у Африці», — мовив він спокійно. Голос низький, приємний, але з металевим присмаком. — Я — Олександр. Власник курорту.

— Дуже приємно, — відповіла вона автоматично. — Ви… тут усе це створили?

— Так. І для особливих гостей — особливий прийом, — його усмішка стала ширшою, хоч очі залишались холодними.

Анжеліка не впізнала його. Не могла. Але щось у ньому її зачепило. Щось знайоме. Невловиме.

Він помітив цю тінь у її погляді — і внутрішньо усміхнувся.

— Ви залишитесь надовго? — запитав він м’яко.

— Подивимось, як мені тут сподобається, — знизала плечима вона.

Він кивнув, дивлячись їй просто в очі:

— Упевнений, сподобається. Тут гаряче. 

І не лише від сонця.