3. Колекціонер

– Гм, цікавий столик. — дідусь примостив ціпок до стіни. Лабрадор спокійно лежав у нього під ногами, дивлячись в нікуди, та мріючи про щось своє, собаче. – Мені було б цікаво послухати про нього.

– Дідусю, з усією повагою, він з’явився в моєму барі втретє, і, маю надію, що востаннє. Єдине, що я точно можу сказати, так це те, що цей столик сам обирає собі клієнтів. – бармен говорив тихо, майже пошепки. Старий був з вадою зору, і це чомусь змусило бармена відкритись йому.

– А як тебе звати, синку?

– Захар.

– Гарне ім’я, я таких майже не зустрічав у своєму житті. В тебе смачно пахне. А як називається це місце?

– Три крапки.

– Значить мій пес щось знав, коли затяг у твій заклад.

– Дідусю, як воно? Як це бути..? – бармен запнувся. Він розумів, що це питання і некоректне і навіть ідіотське, але він вперше зустрів 

– Ти про це? – старий рукою закрив повністю білі очі. – Синку, принеси щось мені попоїсти, і гарного вина. Сядемо, поговоримо. І собі не забудь щось прихопити.

– Але ж в мене люди, може іншим разо… – бармен не договорив. Столик сьогодні знову з’явився з одним стільцем. Та після слів сліпого, другий стілець тицьнувся в руку, наче той лабрадор. Бармен відразу зрозумів що йому краще не відмовлятись.  – Добре. Зараз щось зметикую.

Вони їли мовчки.

– Я не помилився, ти справжній віртуоз. Салат ідеально пасує до вина. І м'ясо, вочевидь, ти сам в’ялиш. Я востаннє щось подібне куштував ще в дитинстві. Повір старому.

– Та годі Вам.

– Ні, я серйозно. Ти запитував як мені живеться, сліпаку? Можеш не вірити, але гарно. Дуже гарно.

– І Ви не хотіли б хоч раз побачити… ну, хоч щось, вибачте, за різкість, в мене власний інтерес. Здається, це ееем, не зовсім звичайний столик. Довго розповідати, але й Ви мені повірте, я за два попередніх рази, як він з’явився, багато дивного бачив. Можливо, він зміг би…

– Зцілити? Ні, дякую. Я серйозно говорив про те, що мені подобається нічого не бачити. Та й що від того зміниться? Тим паче зараз. Ні. І, крім того, я боюсь за свою колекцію.

– О, Ви колекціонер? Що збираєте?

– Дивні місця існують для дивних людей, так? – бармен оторопів, звідки він знає цю фразу, це ж його дідусь йому говорив. А дідусь хитро усміхнувся та продовжив. – Я колекціоную все. Спогади про людей і про місця. Особливо люблю колекцію приємних моментів. Якщо я побачу світ, я боюсь, що перестану займатись своїми скарбами і вони зникнуть. Пропадуть безвісти. І, все-таки, дуже гарне вино в тебе.

– Напевне. Але мені важко збагнути як це. – глухо бовкнув бармен.

– Хе-хе, я теж не знаю, як живуть зрячі. Те, що я не бачу очима не означає, що я сліпий. Як же тобі пояснити? А, ось. Я більше, ніж впевнений, що моя жінка красуня, якої світ не бачив.

З фото дивилась звичайна жіночка, таких було багато, але щось в ній було таке, що притягувало і не відпускало. Портрет сяяв янгольською добротою.

– Дійсно красива.

– Ну от.

– Але ж є щось, що б Ви хотіли побачити? Ну хоча б зорі.

– Синку, а ти не простий. Втрапив в те саме місце. Так, єдине, що мені хочеться побачити – це небо: зоряне, захмарене. Але я ось що скажу. Яка різниця, бачить людина чи ні, ходить на двох, на трьох чи взагалі на возику. Чує вона чи ні. Головне, що в тебе тут, – він потягнувся до голови бармена, і торкнув двома пальцями його скроні. – І тут. – його рука якось підозріло швидко та точно вткнулась в сонячне сплетіння. – І як ці дві точки взаємодіють, вони працюють за одно, чи тягнуть в різні боки. Все інше – це лише непотрібне причандалля. Хе-хе, вдале слово.  Коли я не бачу, я живу в одному світі, якби почав бачити перемістився б зовсім до іншого. Але я в одному й іншому випадку залишився б константою. Куди від себе подінешся. 

Ось, наприклад, всі думають, що сліпим для того щоб побачити людину або уявити її, потрібно обов’язково обмацати обличчя. Але це брехня. Нам достатньо одного дотику, щоб зрозуміти все, що потрібно. Ось ти, наприклад, сидів раніше тут, за цим столиком?

– Ем, ні.

– Але зараз сидиш. І я відчуваю твій страх. Та ти не бійся, адже ви з ним однакові. Те, що я відчув, коли торкнувся твоєї скроні, дуже сильно схоже з відчуттями, коли я поклав руки на стіл. Він тебе теж чомусь побоюється

– Чесно, після останніх фокусів, які за ним відбулись з відвідувачем, мені сильно хотілось все продати та зникнути кудись. Це проклятий столик, і проклятий бар.

– Оооо, синку, чую радикалізм зрячого. А можеш сказати в чому різниця між прокляттям та благословенням?

– В ставленні.

– Молодець. Починаєш думати, як сліпий. І щось мені підказує, що продаж твого бару нічого не змінить, бо столик не з баром зв'язаний. Як думаєш, чому існує «…»?  Уяви, як би люди на тебе дивились, якби цей столик з’являвся в якомусь офісі чи в метро, чи в загалі де йому б захотілось. Мені здається, що це частина тебе, частина вашого роду. Просто ти його ще не прийняв.

– Тобто столик це моє причандалля? – запала мовчанка. Бармен заплющив очі та обережно, тремтячою рукою, торкнувся старовинного дерева. Воно було теплим. Занадто теплим. Він відсмикнув руку. Дідусь мовчки із задоволенням сьорбнув вина.

– Знаєш, Захаре, хочеш вір, а хочеш ні, але я не вперше сиджу тут. Я колись вже заходив, в молодості до «…», і це місце давно в моїй колекції. Власне, звідси вона й почалась. Якщо не помиляюсь, тоді хазяїном був твій дідусь. І пахне зараз тут так само як тоді. Навіть краще. Мені рідко вдається зустрічати вдруге свої експонати. Так що, дякую, за те, що ощасливив мене, дякую, що не зник звідси. Вино таке ж смачне, як тоді. Але готуєш ти набагато краще. Ти молодець.

– Бармене! Куди він зник? Можна рахунок? – почулось із зали зле бурчання.

– Дідусю, я забув, вони мене тут не бачать.

– Я пам’ятаю, що клієнти цього кутка самі визначають як розраховуватись. На ось тримай. – він дістав фото своєї дружини з маленькою дівчинкою на руках.. – Все одно, вже скоро з нею зустрінусь, можливо навіть сьогодні. Я просто хочу, щоб хтось хоч іноді дивився на її неземну красу. Біжи працюй, а ми помалу підемо.