2. Живи

2. «ЖИВИ»

Пройшов місяць після вечері на двох та зникнення столика. Повз “три крапки” повільно сунув худий бородань десь 40 років, з посірілим обличчям, наче він щойно ледь не помер. Або ось-ось збирався.

“Остання цигарка. Годину тому я переклав її до кишені й викинув пачку. Цікаво, що найчастіше ідея кинути палити приходить до мене саме тоді, коли залишається остання. Напевне, психологічно легше про це думати між чирканням запальнички та першою затяжкою, а якщо до цього додається необхідність купувати нову пачку, то бажання перестати себе труїти підсилюється втричі. Зараз я особливо про це задумався — в кишені залишилось всього 20 гривень 40 копійок. І поїсти сьогодні не вийшло, хоча скоро вже обід. Може на якогось чебурека вистачить, якщо це можна назвати їжею.

О, чоловік стоїть, теж смалить. Здається, нормальний мужик, кухар якийсь чи бармен. Можна підійти попросити вогню. Поліз за останньою своєю отрутною радістю. Я спробував дістати її та спалах люті на жорстоке життя та свою криворукість пройняв мене. Поламалась.

Ідіот, навіщо було пачку викидати? Вічно так зі мною. Хотілось пожбурити якнайдалі ці два шматки та попросити «стрілецької» у незнайомця, який повільно випускав дим на чорну вивіску зі срібними трьома крапками на ньому. Той усміхнувся до мене. Чомусь стало легше. Поки йшов до чоловіка, висипав тютюн із половинки з фільтром та спробував вставити в спорожнілу гільзу другу частину. З четвертого разу мені вдалось.

– Можна вогнику попросити?  

Чоловік мовчки простягнув мені запальничку. Він з цікавістю розглядав конструкцію, яку я обережно тримав двома пальцями, наче гранату за кільце.

– Звик все лагодити, – не знаю навіщо, але спробував виправдатись я. .

Нарешті підпалив свою нано-цигарку, але розкурити було складно – через щілини заходило занадто багато повітря.

– Друже, пригостиш? – не витримую. – А то цією я навряд накурюсь.

– Але ж полагодив. – Нарешті заговорив чоловік у фартусі.  Він мав низький приємний баритон.

Я дістав цигарку з мідного портсигара. Хороша. Якась невідома мені марка. Горло не дере, але міцна. В голові приємно зашуміло, наче після позбавлення тютюнової цноти.

– Я вже було не курив, і не пив, але бачиш, знову розв’язався. – спробував заповнити паузу. А чоловік просто знизав плечима.

– Не хочеш підкріпитись, я щойно відкрився? – цікавиться він, викидаючи недопалок.

– Залюбки, та не сьогодні. – я дістаю добряче пом’ятий зелений папірчик з задумливим та мрійливим портретом Франка. Він наче знав, що позує для майбутніх двадцяти гривень. Знав би він наскільки цей папірець нікчемний сьогодні, може б хоч брови насупив, як Шевченко.

– Виглядаєш ти препаскудно, пішли. Пригощаю. Ласкаво просимо до «Трьох крапок».

– Назва дивна. – я погладжую свою дворічну бороду, вагаючись перед входом невідомого закладу. Пригадую, як недавно, так сам вагався надо останнім кроком з поруччя залізничного моста. Якби обрав той, що над Дніпром, можливо вже б десь кормив риб.  

– Дивна, але такою була у мого діда і прадіда. Сімейний бізнес, так би мовити. Я тут за бармена, так що сідай десь. – товстун окинув оком зал, і здивовано завмер. Я прослідкував, за його поглядом і побачив столик, який скромно заховався в кутку. Він вочевидь був тут зайвим в недоречний цьому інтер’єрі, точно як я в цьому житті.

– О, можна я туди?

– Звичайно. – якось непевно прохрипів бармен.

Я вмостив свої потерті джинси та довгу бороду, на старий стілець. Для мене то було ідеальне місце. Столик наче на мене чекав: древній, трішки пошарпаний, де-не-де з облисілим лаком та надламаним різьбленням на ніжках.

Бармен, підійшов з блокнотиком, щоб записати замовлення.

– Не знущайся, принеси просто те, що коштує 20 грн. Сендвіча якогось, чи просто хліба.

– Я не знущаюсь. Цей столик акційний. Люди тут, ем – товстун дивно запнувся, – платять стільки, скільки хочуть. І замовляють все, що хочеться.

Він намагається мене розіграти? Що ж, пограємось.

– Ну, тоді мені..

Бармен уважно занотовує список страв, які першими потрапляють мені на очі: борщ, фірмове темне, сирні палички, і свинячі вуха з французькою гірчицею.

При цьому жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Дивак якийсь чи взагалі інопланетянин.

– Пиво принести зараз, чи разом з вушками?

– Неси все, як тільки буде готово. А що зі столиком не так? Ти якось дивно на нього косишся.

Бармен прокашлявся, і спробував усміхнутись, але це виглядало досить жалюгідно. Чим далі, тим цікавіше.

– Еее.. Та ні, звичайний столик, просто акційний. За ним мало хто може… тобто хоче сидіти. Всі обирають столики посеред зали. Ось так от.

– А зала в тебе більша, ніж здається ззовні. Чого ж столиків не наставиш? Було б більше грошей.

– Не знаю. Звичка, напевне. За діда тут було п’ять… ой, шість столиків, за батька також. Та й для мене це ідеальна кількість. Грошей вистачає, і якраз всіх встигаю обслугувати. Замовлення буде готове за 12 хвилин.

Я ствердно киваю, висловлюючи подяку. Дивак він, звичайно, але приємний. І щось з цим столиком явно не так, судячи з того, як він з острахом поглядає на нього. Я пильно почав роздивлятись його і помітив на стільниці видряпану дужку, яка сильно нагадувала половинку серця.

Я ж тільки почав забувати.

Звичайно, Світлана не винна, що я такий, який я є. Але відносини після сексу не варто було починати. Хто ж знав, що я збожеволію через неї. Ні роботи, ні грошей, знову в запої, хоча п’ять років тримався. Навіть закінчити цей ідіотизм не зміг. Потрібно було стрибати з того мосту.

Як так вийшло? Вже сорок з гаком років, а мені, романтики захотілось. Вляпався в лайно. І чого самому не жилось? Стріляний вже ж не раз. Остання надія на щастя? До біса це! Всі люди тварюки — підлі та егоїстичні. І цей бармен… Хоча, чомусь він мені подобається. Ніц не тямлю в сапіенсах. До речі, він що тут і за кухаря? Це ж він гримить там каструлями. Головне питання, що далі? Багато людей навіть не доживають до мого віку. Я дожив. Бомжувати? Принаймні цього я не пробував. Ні, краще повернутись на міст, і закінчити все одним махом.