1. Раптове побачення

Я замовив собі, як завжди, джин з тоніком і льодом. Ходять чутки, що він покращує настрій. Іноді мені хочеться в це вірити. Особливо після другої склянки. З останнім ковтком мій організм сам вирішує правда то чи ні. Якщо рішення позитивне, то настрій підіймається і я спокійно розмірковую над чимось «важливим» з усмішкою на устах. Але не сьогодні. Сьогодні джин був звичайним алкоголем. Даремна спроба розслабитись і забути про десяток проблем, які потребували негайного вирішення. Ну що ж, нехай так.

«Друже, повтори». Бармен на два пальці налив в склянку джину, кинув туди два крижаних кубики, залив тоніком. Потім різким точним рухом відрізав рівний шматок лайму та вичавив його.

Взагалі я не розумію що мене приваблює в «…». Вперше зайшов сюди через назву. Я її не забув і не замовчую, щоб уникнути звинувачень в рекламі. Все, що було намальовано на вивісці цього місця — це «…». Поруч не було жодного напису на кшталт бар, кафе чи ресторан. Просто «…» і більше нічого.

Кілька років двічі на тиждень я спостерігав за руками бармена. І кожного разу ловив себе на думці, що, напевне, теж зміг би так. Але я не міг. Чи руки не звідти були, чи бармен був прямим нащадком Гудінні.

І зараз сиджу тут та думаю, про те, що змушує мене кожного вівторка і четверга заходити сюди. Можливо, незмінний бармен, який був водночас господарем «…», як в якомусь середньовічному трактирі — він був трохи гладким і йому можна було дати і тридцять, і п’ятдесят років одночасно. Можливо мене притягував інтер’єр, наче це місце разом з господарем випало з будь-яких часових меж. Можливо, музика — вона завжди грала з помірною гучністю, щоб відвідувачі спокійно могли спілкуватись одне з одним і разом з тим не чути, що відбувається за сусіднім столиком.

Пригубивши обпікаюче-холодний з гіркуватим присмаком напій, я роздивлявся зал. Тут стояло всього п’ять столиків і за кожним три стільці, хоча площі залу цілком вистачило б для чималого оркестру з кількома десятками слухачів. Меблі явно були не новими чи просто зроблені під старовину, важко зрозуміти.

Мій погляд, під час розглядання залу, зупинився на шостому столику. Він стояв в кутку під стіною і точно був старішим за решту. Не розумію, чому його не викинули чи не замінили. Адже він повністю вибивався з інтер’єру. І що найдивніше, я жодного разу не бачив, щоб за ним хтось сидів. І він таки був дуже красивим. Старовинний з рідкісного дерева, стояв, наче обрубок якоїсь вікторіанської епохи, що загубився у позачасовій вічності трьох крапок.

Бармен мені знову підморгнув. Дивний чоловік, як і все тут. Завжди, коли я витріщався на столик він мені підморгував, запрошуючи за нього сісти. Але я жодного разу так і не наважився. І сьогодні теж.

Звичайно, мене до бісиків цікавить цей столик, і дивний бармен, і чому за барною стійкою всього один стілець, на який ніхто не сідає, крім мене. Але розпитувати не хочеться. Кожного разу, як починає чесатись язик, я себе зупиняю. Адже мовчання господаря шинквасу — ще одна особливість цього закладу. І здається, що як тільки я почну розпитувати про столик і про все інше, магія «…» для мене зникне.

Двері відчинились. Вперше за три роки, сюди зайшов сімнадцятий відвідувач. Стоп. Всі місця зайняті. Мене наче током вдарило.

Невже хтось сяде за столик в кутку!? За мій столик!?

Я озирнувся. Біля порогу стояла жінка і розгублено розглядала заповнений зал. Потім подивилась на бармена. Той винувато знизав плечима, мовляв, все зайнято. Жінка питально кивнула в бік столика в кутку. Бармен здивовано втупився в неї, проте ствердно кивнув, мовляв, сідай. І та пішла. У мене заворушилось волосся по всьому тілі, і шлунок скрутило від страху — жінка пройшла крізь столи та відвідувачів, наче їх не було.

Бармен простягнув мені новий келих. Я механічно випив. Моє піднебіння обпік віскі. Я почув як він поставив поруч свою також порожню склянку. Значить не показалось. 

Жінка з королівською грацією зняла пальто і відставила стілець. Інший відсунувся сам.

Відвідувачі далі тихо розмовляли, мовчали, випивали та їли, наче нічого й не сталось. Я здивовано подивився на бармена, але запитати не встиг. Той приклав палець до губ, які скривились в нервовій посмішці, і широким жестом запропонував приєднатись до дівчини. Його рука помітно трусилась. На стійці вже стояли два джини.

Я взяв склянки та підвівся. Мене охопила хвиля тепла й ще якогось незрозумілого спокою. Біля столика мене, як кип’ятком облило: я обійшов відвідувачів чи теж пройшов крізь них?

Як тільки я сів, голоси та звична тиха музика зникли. Озирнувся. Довкола було порожньо: ні відвідувачів, ні стільця на якому я сидів. Бармен же з вдаваним спокоєм натирав келих.

Якась чортівня, а не «…».

«Я обожнюю джин», — вона заговорила перша. Її голос повністю заповнив тишу та порожнечу залу, і відбився у всіх закутках мого тіла, душі та мізків. Я відразу забув про все. Я знав цей голос, тільки звідки? Я повернувся, щоб роздивитись її. Точно, обличчя, губи, блискучі великі очі, ямочки біля кутиків рота, ключиці, сховані під тонким осіннім шаликом, шия, плечі, тендітні руки. Дідько, я точно знав як виглядало навіть те, що було під столиком. І що в неї на лівому коліні…

«В тебе є родимка на нозі?» – спробував запитати я, але мої губи навіть не ворухнулись. Я не міг розмовляти, знайомий стан, наче хтось невидимий затис мені рота. Миттєвий приступ паніки. І відразу ж спокій — це сон, просто сон. Тому я знаю її, хоча не можу пригадати хто це, тому не можу говорити.

Вона усміхнулась, а в моїх вухах пролунало «Так». Її уста не ворушились. Точно сон. Ми можемо спілкуватись думками. Цікаво і лячно. Це ж мені думати ні про що не можна.

«Я теж думаю, що це сон, і твій голос, він такий знайомий. І я, здається, знаю де чула його. Це мій внутрішній голос»

Точно, голос моєї совісті завжди був жіночим.

«Так що, виходить, що ми совість одне одного? Логічно, що нам не потрібно розмовляти», – вона засміялась.