розділ 24

Про порятунок світів та попутні перешкоди

Головне — це дати тому, що відбувається, потрібну назву, а там — хоч килим з мечеті виноси. (Турецька мудрість)

Малюка-Горинича шукали довго і нудно. Спершу сходили до Яги і Василини, поцікавилися, чи не завалявся у них десь під ліжком породистий песик. Василина у відповідь тільки головою похитала. А бабка похитала головою, трохи подумала, а потім жестом фокусника дістала з повітря клубочок. Щось над ним пошепотів і уважно подивившись на компанію, що набилася в невелику кімнату,  вручила його вовку, обізвавши його найсерйознішим.

Так і вийшло, що кілька годин більша частина компанії ганялася за клубком з чарівних ниток по собачих слідах. Аллочка напевно відразу зрозуміла, як це виглядатиме збоку і заявила, що спатиме, відрядивши замість себе тата. Яга з Василиною з кимось про щось радилися і були зайняті. Мурзик чесно зізнався, що йому ліньки, а Бодя, що погано виносить суху спеку, що панує в місті. А решта бігала. Щоправда, жаба їздила у кишені ельфа.

Маршрут у триголового пса виявився настільки звивистий, що Луї навіть запідозрив, що він втік на побачення, не бажаючи при цьому ганьбити даму, і тому плутав сліди. Інші над ним посміялися. Щоправда, за годину блукань вже готові були підтримати в цій думці, особливо після того, як усією компанією забрели в кропиву.

— А може він з нас знущається? — спитала Міррет, коли до цієї ж кропиви вийшли вдруге, просто з іншого боку. — А насправді ходить слідом і хихикає.

— У три глотки, — додав Луї.

Фініст у таку собачу підступність не повірив, тож продовжили шукати далі. Щоправда, ближче до обіду навіть він готовий був визнати, що Горинич знущається — компанія вийшла до кропиви вчетверте.

— Медом тут намазано, чи що? — задумливо спитав Луї.

— Хочу їсти, — озвався Фініст, і його шлунок забурчав.

— Гаразд, давайте справді поїмо, а потім повернемося сюди і продовжимо пошуки, — вирішив вовк і тихенько додав. — Сподіваюся, ця дурна псина здогадалася не демонструвати перехожим свою незвичну зовнішність і насправді пішла полювати на щурів. Делікатеси вони для неї.

***

Як виявилося, в готелі був невеликий ресторанчик, в якому на собаколовів уже чекали Аллочка, Яга, Василина і навіть Бодя з Мурзиком на голові. Кіт, не соромлячись того, де знаходиться, з гарчанням поїдав курячу ногу. Інші воліли обідати за столом. Водяний, щоправда, сидів при цьому на підлозі, мабуть придатного для нього стільця не знайшлося.

Обід проходив тихо та мирно. А коли всі поїли, Яга поклала руки на стіл і тоном, яким добре було б розповідати якусь билину, сказала:

— Розкажу вам одну давню історію.

Всі зацікавлено на неї подивилися, і баба, широко посміхнувшись, продовжила:

— Сподіваюся, ви знаєте, що у світі, точніше у світах, існує давня магія. Вона лише трохи молодша за найперший світ. За стільки часу вона міцно проросла у всі світи відразу, навіть у ті, які поки що не встигли народитися. І чіпати через дрібниці цю магію не варто, тому що може вийти будь-яка капость.

— Наприклад, з'явиться маленький світ і викладач-перевертень, — сказав Луї, подивившись на вовка.

Чоловік у відповідь лише багатозначно хмикнув.

— І таке буває, — не сперечалася Яга. — Але тільки в тому випадку, коли магія молодша. А ось коли через дрібниці турбують ту магію, яка дозволяє диво-птахам феніксам відроджуватися з ропелу і народжувати новий світ, а потім ще й не користуються тим, що магія для цього дала... Може, трапиться всяке. Тому що магія дає силу, яку слід використати. А якщо її не використовувати, вона починає змінюватись і змінювати те, що їй попадеться.

— Фенікс, значить… — задумливо промовив вовк.

— Нічого не розумію, — зізналася Міррет. — Дженні перетворилася на фенікса, підпалила поле, а потім знову перетворилася на дівчину?

— Якби перетворилася на птаха, довелося б перероджуватися, а я вогню боюсь, — зізналася Дженні. — І поле я раніше підпалювала за допомогою бензину. Я так Фініста ловила, він у мене саксофон украв. І так, я розумію, що то була ідіотська ідея.

— Зрозуміло, — сказав вовк. — Ти попросила енергію на перетворення, але не скористалася нею.

— Мені теж так здається, — зізналася Дженні.

— І ця енергія зараз намагається знищити якісь світи, — сказала Міррет. — І що ми можемо зробити з нею?

— Ми якраз можемо, — усміхнувшись, сказала Яга.

А Василина задумливо покивала.

— Правда? — наївно здивувалася Аллочка.

— Правда, — підтвердила Василина. — Поки ви святкували, ми консультувалися з різними фахівцями, але дійшли висновку, що найбільше наша проблема нагадує одну давню історію.

— Дуже давню, — сказала Яга і замовкла. Дочекалася, поки всі зосередять на ній увагу і продовжила тоном досвідченої казкарки: — Давним-давно в одному царстві один дуже дурний цар дав притулок чаклунові. Чорнокнижнику. Чорнокнижник загалом був мужик тихий, спокійний і вмів лікувати радикуліт, тож і користь від нього була. А ще у царя була молода дружина-вертихвістка. Вона тільки-но народила дитину, але вже розпушила хвіст і ходила павою, бентежачи служивих людей. І треба було такому трапитися, що одного разу молоду царицю зустрів на своєму шляху чаклун, який через свою розсіяність до того часу навіть не підозрював про її існування. І сталося страшне, чаклун закохався.

— Чому страшне? — здивувалася Аллочка, впевнена, що кохання приносить виключно щастя.

— Тому що побитий міллю, напівсліпий чоловік був їй ні до чого. Їй більше подобалися статні молодці. Про що вона йому й сказала одного разу. І треба сказати, чаклун був справді дуже талановитий і знав таке, що звичайним магам невідомо. Можливо, він навіть був невдалим сином якогось божества. І сила в ньому жила божественна, але стати чимось більшим, ніж людина, він так і не зумів. Втім, це не має значення. А важливо те, що чаклун уперся рогом і вирішив перетворитися на статного красеня, щоб цариці сподобатися. Що він там хімічив, мені невідомо, але одного разу він додумався до того, що вбив чудо-птах у той момент, коли вона ледве встигла цим птахом стати. Що він збирався робити далі, я теж не знаю, бо з силою він не впорався і вона його спопелила.