розділ 18

Про те, що збільшення команди не гарантує її посилення

Доля і характер - це різні назви одного і того ж поняття.

(Новаліс)

— Ми їх зустрічаємо вдруге, а дехто навіть у третій, — сказала жаба, обмахуючись кленовим листом.

Спека стояла страшна. Вона була неприємна, липка і волога. Та й пейзаж, що змінився після чергового проходу через портал, найбільше нагадував окультурені джунглі, якщо такі можливі в принципі. Лист жаба встигла зірвати у попередньому лісі, чому тепер дуже раділа. Товсті, м'ясисті, часто колючі або оброслі дрібними волосками листя не викликали в неї довіри. До них взагалі не хотілося торкатися. Щоправда, було й інше листя, тонке і жорстке, Луї називав його пластмасовим. Але листи були надто великі і жабі в якості віяла не годилися. Загалом, ці окультурені джунглі подобалися тільки Боді через підвищену вологість, але і він волів не наближатися до рослин, що підозріло ворушаться.

А найгірше — машину портал пропускати чомусь відмовився. Вона перед ним просто затихла, хоча Варен досі був упевнений, що це неможливо в принципі. Отже, довелося всім тупотіти через портал пішки, ніхто залишатися не захотів. Навіть Фініст з Дженні, які, зусиллями дівчини, напросилися в попутники ненадовго, просто щоб ноги відпочили. А намети в них і свої були, причому з магічним захистом від будь-якої капості.

Так і сталося, що через портал пройшли всі разом. Майже до сутінків дружною компанією блукали окультуреними джунглями, розшукуючи незрозуміло що, і лише зупинившись зрозуміли, що Фініст і Дженні якось підозріло легко влилися в компанію. Навіть Аллочці не прийшло в її чарівну голівку протестувати. А Фініст, на превеликий подив, більше не рвався мстити. Навіть подякував за те, що погана ельфа вберегла його від чаклунства страшної жінки. Аллочка нічого подібного не пам'ятала, але розпитувати не стала і навіть на погану не образилася. Чому сама потім дивувалася.

  — Наче хтось навмисне нас з'єднати намагається, — сказала мудра жаба на привалі і саме з цього почалася непроста розмова.

Спочатку Луї та Міррет дізналися, що це Фініст і Дженні підпалювали кукурудзяне поле. Щоправда, добрий молодець відразу ж почав відмовлятися і все звалювати на дівчину. Ще й якусь шалену історію розповів. Про те, як спокійно собі спав, нікому не заважаючи, а тут раптом з'явилася Дженні з совою, підпалили вдвох поле й упіймали його в сіть, після чого почали катувати і вимагати англійський фон.

— Саксофон, — поправила Дженні.

На неї здивовано глянули всі. Навіть Бодя зі скрипом обернувся.

— Так, безглузда була ідея, — визнала дівчина. — Але цей дурень у мене саксофон вкрав, улюблений. І я була дуже засмучена.

— Ага, — сказала Міррет.

— Щось не сходиться, — додав Луї.

— А в мене він хотів відібрати скрипку, — поскаржилася Аллочка.

— Меломан, — захопився Луї.

Фініст скромно пошаркав ногою і з-під неї зі стрекотом втекла якась комаха.

— Ні, щось не сходиться, — сказав Луї. — Якщо Дженні підпалила поле для того, щоб упіймати Фініста, ніякого особливого впливу на всесвіт воно не могло зробити. Отже, ми йшли не тим слідом.

— А може, там якийсь стародавній амулет випадково згорів і спрацювало прокляття, як у вчителя Варена. І теж неправильно, — задумливо мовила Міррет.

— Хм, можливо, — сказав вовк.

— І що нам тепер робити? — запитав Луї.

— Продовжувати робити подвиги і йти до живої води та молодильних яблук, — вирішив Варен. — А там або боги у всьому розберуться і підкажуть, що робити далі. Або ми зустрінемо когось. Всесвіт штука цілком собі жива та розумна. І вона обов'язково знайде спосіб свого порятунку. Ну чи порятунку частини себе.

Луї хмикнув, але сперечатися не став. Все одно ідей краще не було. А Дженні трохи постояла з задумливим виглядом, глибоко вдихнула і тільки приготувалася сказати те, до чого додумалася, як з-за дерев зі стрекотом вибігла злякана Фіністом комаха. А слідом за нею натовп її родичів.

— Твою маму… — вірно оцінив масштаб лиха Луї.

— Біжимо! — скомандувала Дженні, яка вже мала досвід зі спілкування Фініста з ведмедем, і перша кинулася туди, звідки компанія зовсім недавно прийшла.

Умовляти нікого не знадобилося, навіть водяний досить бадьоро став втікати від комах.

Біглось компанії не дуже добре, навколо було досить темно, але Дженні виявилася удачливою і якимось незрозумілим чином вивела всіх до неширокого струмка.

— На той бік, комахи не вміють плавати! — гаркнув вовк.

Компанія з хлюпанням перебігла воду і почала озиратися.

Переслідувачі, про те, що вони не вміють плавати, схоже не знали. Тож сміливо полізли у воду. Частину комах відразу понесло вниз за течією. Частина зуміла перебратися на протилежний берег, але інтерес до переслідуваних одразу втратила і почала розходитися. І тільки найрозумніші комахи залишилися на тому березі і почали голосно лаятися своєю мовою.

— Знаєте, вони мені не подобаються, — сказав Луї. — І чомусь здається, що вони намагаються викликати на наші голови когось більше й небезпечніше.

— Давайте підемо подалі, — тоненько попросила Аллочка.

— Му-у-у! — пролунало зовсім поруч і прямо з заростів незрозумілої рослини, схожої на величезні смугасті лопухи, вийшов красень-бик. Він був величезний, білий, з такими рогами, що міг би діставати до дротів і прикидатися тролейбусом.

— Подвиг, — відразу ж впізнала бика Міррет і відступила за спину Луї, який намагається намацати в безрозмірній сумці свою найстрашнішу зброю — гітару.

— Мамо, — обізналася Дженні і відійшла на два кроки, мало не задавивши комаху.

— Який гарний! — вигукнула Аллочка і завмерла захопленим ховрахом.

Вовк Варен по-простому, але дуже емоційно вилаявся. Ельф тремтячою рукою намацав у кишені флягу і, під обурене зітхання жаби, сьорбнув вміст. Бодя розумно прикинувся корчом. І тільки один Фініст не зрозумів, що бика, який у загривку був вищий за Варена, а якщо враховувати роги, то вищий в півтора рази, слід боятися.