розділ 11

Про те, що не всякий лабіринт витримає гнів доброго молодця і про невинно-ображених

Хто ж так будує?

(Чародії)

Дженні не дозволила Фіністу колупатися в підозрілому пагорбі, на підозрілому острівці, посеред не менш підозрілого болота, і не знала, що завдяки цьому не зустрілася з монстром. А навіть якби запідозрила, дуже швидко перестала б про це думати. Турбот у неї й так вистачало. А Фініст не переставав радувати та дивувати. Якоїсь миті Дженні навіть вирішила, що Василина вийшла за нього заміж, щоб не випускати з уваги таку цікаву особистість. Спостерігати його було не нудно. Просто Дженні б воліла бути при цьому десь дуже далеко. Можна навіть з тарілочкою та яблучком на колінах.

Насамперед, відразу після прибуття у світ казкових царств та чарівних озер, Фініст знайшов бабусю, якій слід було допомогти. Бабуся, на думку Дженні, була не менш підозріла, ніж той пагорб, від якого вона відігнала Фініста. Але доброму молодцю підозри були невідомі, як і сумніви. Він однією рукою підхопив бабусю під руку, допомагаючи йти, другою схопився за в'язку хмизу, обіцяючи донести в цілості й безпеці і пішов у лісову хащу.

Дженні трохи постояла і подумала. У хмизі і хащах вона, звичайно, не розбиралася, але досі чомусь думала, що дрова носять із лісу, а не навпаки. Щоправда, подумати довше і дійти якогось висновку дівчині не вдалося, ніхто її чекати не збирався, тож довелося наздоганяти.

На подив Дженні в лісі справді знайшовся будиночок. Низький такий, він глибоко вріс у землю, обвитий якимись рослинами.

Поки фенікс розглядала житло бабусі, котра виявилася травницею, хитра господиня встигла змусити Ясного Сокола наносити води з струмка, наколоти дров і мало не послала на полювання. Дженні ледве вдалося спіймати його за комір і змусити розпрощатися з жінкою, що потребувала допомоги.

Вдячна бабуся плюнула помічникові у слід, щось пробурмотіла і спритно кудись пішла. А бідний Фініст після цього кілька годин безперестанку гикав і міркував про те, що хтось його згадує поганими словами.

Дженні навіть здогадувалася, хто саме.

Пригода з бабусею нічому доброго молодця не навчила. Адже він був добрий, а значить у допомозі не міг відмовити в принципі. Доброта змушувала. А тут ще й йти довелося лісовою стежкою, на яку поступово перетворилася наїжджена дорога. Складалося враження, що всі, хто їхав у потрібний бік, рано чи пізно розуміли туди їм туди не треба і поверталися додому. І лише кілька наполегливих пішоходів дійшли до мети, заодно протоптавши стежку.

Як виявилося, лісова стежка найкраще місце для того, хто бажає творити добро. Спочатку Фініст почув тихе гавкання і охоче вломився в кущі. Притоптавши їх і впавши, послизнувшись на грибі, Фініст вийшов до капкана, в котрий потрапила лисиця. І шляхетний лицар вирішив урятувати тварину, за що був покусаний, обгавканий і обгажений наостанок. Лисиця покульгала в ті самі кущі, які топтав Фініст. Бовдур, що самовіддано її рятував, голосно порадів, що лапа у тварини не зламана і став облизувати ранки зроблені лисячими зубами. Дженні дивилася на це з жахом і мовчала, в смутній надії, що слина перевертня має дезінфікуючі властивості.

На лисиці Фініст знову ж таки не заспокоївся, та й слух, як виявилося, у нього був чудовий. Він навіть пташеня, що випало з гнізда, почув і галопом поскакав його рятувати.

Дженні не заважала. Вона сіла під деревом і стала з цікавістю спостерігати за тим, як чоловік лізе по дереву, що тріщить під його вагою. За гілки він чіплявся однією рукою, друга була зайнята пташеням. Ноги ковзали та зривалися. Деревце явно трималося з останніх сил. Батьки безглуздого пташеня кричали якісь матюки, явно не згодні на те, щоб заради однієї дитини гинули всі інші.

Потім деревце почало хилитися.

Фініст уперто ліз, не помічаючи, що поступово разом із деревом наближається до землі. До гнізда він таки дістав, радісно засунув туди пташеня, знову посковзнувся, випустив гілку, і деревце, позбавившись дереволазу, миттю розпрямилося. Гніздо зі свистом полетіло в хащі.

Фініст сумно вигукнув, впав об землю, перетворившись на сокола, і полетів услід.

— А одразу перетворитися і затягнути пташеня на місце він не міг? — задала Дженні риторичне питання лісу.

Розлючений Фініст повернувся нескоро. Сяк-так, під обурені зойки нещасних батьків, прилаштував гніздо на місце і спустившись на землю, перетворився на людину.

— Воно в колючому дереві застрягло, — поскаржився він Дженії.

Дівчина тільки зітхала і сподівалася, що більше ніхто, хто потребує порятунку, не зустрінеться.

Даремно сподівалася. Буквально за кілька кроків їм зустрілися зарослі, немиті мужики з іржавими ножами. Чоловіків було троє. Ножів тільки два і безножний мужик боязко переступав з ноги на ногу, не знаючи, куди подіти руки.

— Гаманець або життя? — пафосно заволав найзаросліший і навіть птахи замовкли, мабуть вирішивши послухати, що він ще скаже.

— Дивний спосіб просити милостиню, — спантеличено пробурмотів Фініст.

— Ми грабуємо вас, — сказав мужик.

— Правда? — здивувалася Дженні і подивилася на супутника. — Фініст, дай їм по головах і пішли далі, бо ми так сьогодні взагалі нікуди не дійдемо.

— Так шкода, — сказав Василинин чоловік. — Дивись, які вони нещасні, навіть ножі заржавіли. Чи може дати їм пару монет? Нехай у лазню сходять, кваску вип'ють.

— Лимончиком закусять, — пробурмотіла Дженні, розуміючи, що він не жартує.

— Ми вас грабуємо! — нагадав про себе найзаросліший мужик і різко махнув своєю страшною зброєю.

Зброя тихенько сказала «крак» і лезо влетіло в кущі, залишивши в руці грабіжника сиротливу ручку.

— Ви б, мужики, це… — Фініст почухав маківку і поділився потаємним: — Ішли б ви працювати, бо так з голоду помрете. Особливо взимку.

— І місце для пограбування дивне вибрали, — зауважила Дженні.

Беззбройний грабіжник тяжко зітхнув і сказав: