Бант на головній площі

Розділ 1.

О 5:17 ранку місто ще спало.
Туман повільно стелився між старими будинками, приховуючи вузькі вулиці й ліхтарі, які досі горіли після ночі. На головній площі не було нікого, крім бездомного чоловіка, що спав на лавці, та двірника, який уже встиг пошкодувати, що сьогодні вийшов на роботу раніше.
Саме двірник і знайшов тіло.
Спершу він подумав, що хтось залишив на сходах ратуші велику ляльку.
Потім побачив обличчя.
І закричав.
О 5:43 перша патрульна машина перекрила площу. О 5:51 приїхала друга. О 6:08 над місцем злочину вже схилялися експерти, а стрічка огородження відділяла тіло від натовпу перших роззяв.
Жінка лежала на спині біля підніжжя кам’яної статуї. На ній була темно-синя сукня, застібнута на всі ґудзики, та чорне пальто, акуратно розправлене під плечима. Її волосся було зібране, руки складені на животі, а обличчя — неприродно спокійне.
Надто спокійне для людини, яку щойно вбили.
Найстрашніше було не це.
Убивця залишив на її тілі моторошну композицію: сліди жорстокого каліцтва були перетворені на символічний знак, а тканини тіла викладені й зав’язані у формі банта. Це виглядало не як напад люті, а як холодна, ретельно спланована постановка.
Хтось витратив час, щоб зробити це.
Хтось хотів, аби місто побачило.
— Господи, — прошепотів молодий патрульний, відвертаючись.
— Якщо тебе нудить, відійди за стрічку, — озвалася жінка в білому захисному комбінезоні. — Але якщо зберешся блювати на мої черевики, я особисто поясню судді, чому ти більше не працюєш у поліції.
Це була Міла Грей.
Судмедекспертка стояла біля тіла, натягуючи рукавички. Її темне волосся було стягнуте в тугий хвіст, а на обличчі читалося звичне роздратування людини, якій знову доведеться мати справу з чужою жорстокістю та чужою дурістю.
— Доброго ранку, — пролунав голос позаду неї.
— Для кого саме?
— Для мене. Я ще не пив кави, тож поки не усвідомлюю масштабів катастрофи.
Міла обернулася.
Рік Морріс стояв біля стрічки з двома паперовими стаканчиками в руках.
— Ти приніс мені каву? — здивувалася вона.
— Ні. Другу я взяв для Маркуса. Тобі я приніс можливість не вбити сьогодні когось із колег.
— Шкода. Я вже обрала жертву.
— Сподіваюся, не мене.
— Ти надто балакучий, Ріку. Це серйозний недолік.
— Запишу у свою особову справу.
Рік простягнув один стаканчик, а тоді глянув на тіло.
Посмішка повільно зникла з його обличчя.
— Чорт.
— Влучне професійне спостереження, — сухо сказала Міла. — Тобі варто доповісти про нього шефу.
Рік не відповів.
Він дивився на жінку.
У його роботі вистачало смертей. Деякі були випадковими, інші — жорстокими. Але тут відчувалося щось особливе. Не просто ненависть. Убивця не поспішав. Він не втратив контролю. Він зробив усе саме так, як задумав.
І, можливо, отримав задоволення не від самої смерті.
А від думки про те, хто побачить результат.
— Де Маркус? — запитала Міла.
— Паркує машину.
— Він же завжди паркується за квартал звідси.
— Сьогодні за два.
— Чому?
— Сказав, що біля площі надто багато людей.
Міла примружилася.
— Твій напарник стає дедалі дивнішим.
— Він завжди був дивним. Просто раніше це здавалося мені рисою характеру.
— А тепер?
Рік подивився в бік вулиці.
— Тепер це здається мені професійним захворюванням.
У цю мить крізь натовп пройшов чоловік у довгому темному пальті.
Маркус Вейл.
Сорок п’ять років. Двадцять років у поліції. Безліч розкритих справ і жодного бажання розповідати про себе.
Сивина біля скронь лише підкреслювала суворість його обличчя. На правій руці виднівся старий шрам, а очі мали той відсторонений погляд, який з’являється в людей, що надто довго дивляться на смерть.
Він зупинився біля Ріка.
— Що маємо?
— Жінка, приблизно сорок років. Особу поки не встановили. Тіло знайшов двірник о п’ятій сімнадцять.
— Свідки?
— Наразі немає. Камери на ратуші, у банку й на перехресті. Нік уже перевіряє записи.
Маркус перевів погляд на тіло.
Завмер.
Лише на секунду.
Рік помітив.
Він завжди помічав такі речі.
— Маркусе?
— Я бачу.
— Ти впевнений, що все гаразд?
Маркус кинув на нього погляд.
— Ти хочеш обговорити моє самопочуття посеред місця вбивства?
— Ні.

Просто хотів переконатися, що ти ще пам’ятаєш, як розмовляти з людьми.
— Тоді перестань ставити дурні запитання.
Рік зітхнув.
— Ось тепер я спокійний. Мій Маркус повернувся.
Маркус не відповів. Він присів біля тіла, не перетинаючи позначену експертами межу.
Його погляд ковзнув по обличчю жертви, руках, одягу, положенню тіла.
Він не дивився на найстрашніші деталі довше, ніж було потрібно. Йому вистачило першого погляду, щоб зрозуміти головне.
Це не було спонтанним убивством.
— Міло.
— Якщо ти збираєшся запитати, чи вона мертва, я відмовляюся відповідати.
— Час смерті.
— Попередньо між північчю та третьою ранку. Точніше скажу після розтину. Ознак того, що її вбили тут, поки що не бачу. Можливо, тіло привезли.
— Знаряддя?
— Зараз не скажу. Але все зроблено навмисно. Ти це й сам розумієш.
— Чому бант?
Міла на мить замовкла.
— Тому що вбивця хотів, аби ми поставили саме це запитання.
Маркус повільно випростався.
— Тоді не дамо йому задоволення.
Він озирнувся.
Головна площа була оточена старими будинками, банком, ратушею та невеликим сквером. На протилежному боці стояв закритий квітковий магазин. Під навісом неподалік виднілася камера спостереження.
Маркус указав на неї.
— Ріку, знайди власника магазину. Дізнайся, чи працює камера. Ніку потрібні всі записи за останні дві доби.
— Зроблю.
— Міло, перевір усе, що може ідентифікувати жертву. Одяг, прикраси, відбитки, сліди.
— Ти забув сказати «будь ласка».
— Будь ласка, зроби свою роботу.
— Оце вже схоже на виховання.
Маркус проігнорував її.
Він ще раз подивився на тіло.
І тоді помітив одну деталь.
На лівому зап’ясті жінки виднівся тонкий золотий браслет. На ньому було вигравіювано крихітну літеру «А».
Маркус нахилився ближче, не торкаючись прикраси.
— Міло, це залишиться на місці до фотографування.
— Я не збиралася його забирати додому.
— Ти здивуєшся, скільки людей у цій професії не розуміють очевидного.
— Я працюю з мертвими, Маркусе. Повір, із живими я вже давно не дивуюся.
Він підвівся.
— Хто вона?
— Поки невідомо, — відповів Рік, повертаючись до них. — Але патрульні знайшли в кишені пальта ключі й картку з бібліотеки.
— Ім’я?
— Олена Восс.
Маркус запам’ятав його.
— Перевірте адресу. Хочу знати все про її останню добу.
Рік кивнув і відійшов.
Маркус знову глянув на площу. На мить його погляд зупинився на порожньому постаменті маленького фонтану, біля якого хтось залишив одну білу троянду.
Він не знав чому, але ця троянда викликала в нього неприємне відчуття.
Ніби хтось залишив її не випадково.
Ніби вона була частиною чогось більшого.
— Маркусе! — покликав Рік. — Є дещо цікаве.
Маркус повернувся.
— Що?
— Олена Восс працювала вчителькою літератури в ліцеї Святого Августина. Двадцять років стажу. Неодружена. Дітей немає.
— Конфлікти на роботі?
— Поки перевіряємо.
Маркус кинув погляд на тіло.
— Почнемо зі школи.
Він ще не знав, що ця справа змусить його повернутися до місць, де чужі таємниці роками ховалися за звичайними дверима.
І що серед цих таємниць буде одна, яку вбивця зберігав із дитинства.
Ту, що перетворила його на людину, здатну зав’язати смерть у бант.