42.

— О, нарешті! А я вже хотіла йти тебе будити! — усміхнулася бабуся. — Іди сідай до столу, я щойно твоїх улюблених вареничків наварила.

— Дякую, бабусю, — сказав Матвій і мовчки взявся до їжі.

     Бабуся сіла трохи осторонь і з ледь помітною усмішкою спостерігала за ним.

— Довго ти сьогодні спав… — ніби між іншим зауважила вона.

— Так. У селі чисте повітря, тому й спиться так добре, — відповів Матвій.

— Ага. А ще дівчата в нас у селі гарні. І, схоже, одна з них тебе таки причарувала…

— Таки причарувала… — погодився Матвій.

— То, може, вже й не поїдеш до свого міста? Я піду до голови нашого КСП, попрошу, щоб він якусь роботу тобі знайшов. Працюватимеш, тут житимеш, зі своєю милою бачитимешся, а там, дивись, і поберетеся…

— Бабусю, у вас усе так просто.

— Так і має бути, дитино. Ось і мати твоя не послухалася мене. Поїхала до міста кращої долі шукати, а тепер… — Бабуся схлипнула. — Тепер я її шукаю. І ніяк не можу знайти.

— Бабусю, не треба про це… — попросив Матвій.

     Ця тема була для нього надто болючою. А бабуся завжди любила про це згадувати, ніби їй від тих спогадів ставало легше.

— Дитино, ти в мене один залишився… — продовжувала схлипувати бабуся.

— Бабусю, я ж зовсім поруч. Скільки там до того міста? Та й дівчина моя не в селі живе, а в місті!

— У місті? — здивувалася бабуся. — А що ж вона тоді в сільському клубі робила?

— Те саме, що й я. Приїхала до бабусі й дідуся, занудьгувала та й пішла туди.

— А чия ж вона онучка?

— Не знаю, чия, але звати її Ліза. Вони живуть майже навпроти нас.

— Ліза? — перепитала бабуся.

     Раптом чашка, яку вона тримала в руках, вислизнула з пальців і з гуркотом розбилася об підлогу.  

     Матвій підвівся й заходився збирати уламки. Він не помітив, як бабуся із засмученим обличчям сіла за стіл і тихцем притиснула руку до серця.

— Бабусю, не сумуйте. Купимо вам нову чашку! — спробував усміхнутися Матвій.

— Та хіба в мене їх мало? — зітхнула бабуся.

      Матвій повернувся до столу й заходився доїдати обід. А бабуся ще деякий час мовчала, ніби збиралася з думками.

— Матвію, — нарешті заговорила вона, — знайди собі іншу дівчину. Ліза тобі не пара.

— Чому, бабусю?

— Ти ж бачиш, який будинок у її бабусі й дідуся, а в батьків іще кращий! Вони дуже багаті. Не те що ми…

— Бабусю, я бачив будинок її батьків. Він чималий і гарно облаштований. Але чому ви вирішили, що я не зможу собі такого купити чи побудувати?

— Сину, та ти знаєш, скільки грошей на це треба?!

— Бабусю, я вже добре заробляю, а з часом матиму ще більше.

— Ти не розумієш, Матвію, що для Лізиної родини важливі не лише гроші, а й становище в суспільстві. А хто ти для них? Бідний сирота з інтернату, який, крім старої бабусі, нікого й нічого не має.

— Але Лізі це не потрібно! Вона кохає мене, а не моє становище! — вперто наполягав Матвій.

Бабуся Надя дивилася йому в очі й бачила в них щось до болю знайоме. Інші очі, але дуже схожі. Очі її доньки. Колись вона була ще молодшою, ніж Матвій тепер, проте так само вперто вірила у своє кохання.

— Колись твоя мама так само вперто говорила про батька Лізи. А потім… Потім він її покинув.

— Що?! — Матвій аж підвівся. — Моя мама й батько Лізи?! Бабусю, тільки не кажіть, що ми з Лізою брат і сестра!

— Не скажу. Це було задовго до твого народження. Але саме через нього почалися всі наші біди. Він наобіцяв моїй доньці всього на світі, а потім так жорстоко її покинув. І вона, бідненька, не могла більше на все це дивитися, тому й поїхала до міста. Деякий час навіть додому не приїжджала. А потім, через кілька років, з'явився ти. Але, на жаль, проблеми твоєї матері нікуди не зникли.

Матвій лише важко зітхнув. Почуте перевернуло все з ніг на голову. Він навіть не знав, що й думати. Бабусині слова про Лізиного батька раптом набули зовсім іншого значення.

— Дякую, бабусю. Було дуже смачно, але я хочу трохи прогулятися, — сказав він, підводячись із-за столу.