41.

— Хлопці, а, може, спокійно поговоримо? — тихим, врівноваженим тоном запропонував Матвій.

— Ах, ти поговорити захотів? — запитав той, що стояв посередині.

     Ліза відразу впізнала в ньому Валеру, сина дільничного, і розуміла, чому він прийшов. Матвій цього не знав.

— Що ж, пішли, відійдемо!

     Усі троє зробили кілька кроків убік. Матвій теж рушив за ними, кинувши Лізі:

— Чекай тут і нікуди не йди. Не бійся, усе гаразд.

     Але Ліза все одно боялася. Вона не була впевнена, що Матвій упорається з трьома, і знала, що мирно вони навряд чи розійдуться. Та встати з лавки й побігти кликати на допомогу теж не могла — їй було страшно.

     А тим часом Матвій підійшов ближче до суперників.

— Хлопці, я зовсім не претендую на ваших дівчат! — першим заговорив Матвій досить мирним тоном.

— То чого припхався на дискотеку? — запитав один із них.

— Та так, нудно було вдома…

— А чого Лізку на танець потягнув?

— Так, сподобалася…

— Так от, мені вона теж сподобалася! — почав Валера. — І я не хочу бачити тебе поряд із нею! Зрозумів?

     Матвій мовчки стояв, опустивши голову.

— Зрозумів, питаю? — голосніше крикнув Валера.

— Та зрозумів…

— От і добре. Тому йди гуляй, а я й сам дівчину проведу! І не змушуй мене двічі повторювати!

Матвій рушив іти. Не до Лізи, а в протилежний бік.

    Дівчина, яка здалеку за цим спостерігала, проте не чула їхньої розмови, аж затремтіла від страху. Але Матвій мав неабиякий досвід у бійках і навіть трохи розумівся на психології нападників.

    Зробивши кілька кроків, він озирнувся й побачив, що суперники розслабилися. Тоді різко розвернувся і в одну мить ногою вибив із рук Валери ножа. Ще один рух — і один із його друзів лежав на траві, а інший відступив убік.

     Навпроти Матвія залишився лише Валера.

— Мені й справді не потрібні ваші дівчата, і я на них не претендую. А от Ліза — не ваша. Вона моя!

— А ти знаєш, хто її батько? Невже ти думаєш, що такий, як ти, зять йому підійде?! — зухвало мовив Валера.

     Та Матвій стояв на своєму.

— Ліза — моя дівчина! І запам’ятай це! — сказав Матвій, ховаючи ніж у кишеню.

— Віддай ніж!

— Ні, він тепер уже мій. А ти дай дорогу! — наказав Матвій.

    Та, схоже, Валера не хотів так просто поступатися. Він накинувся на Матвія, але той одним ударом поклав його поруч із товаришем. Третій із них так і не ризикнув підійти.

Матвій рушив до Лізи.

— Як ти, крихітко? — запитав він.

     Дівчина просто встала й, пригорнувшись до його грудей, заплакала. Матвій обійняв її, відчуваючи, як вона тремтить.

— Ну все, заспокойся. Нічого страшного не сталося.

— Я… я так налякалася. Коли побачила, що ти йдеш, а мене кидаєш! — схлипуючи, сказала Ліза.

— Запам’ятай, крихітко, я ніколи не піду, залишивши тебе! Ти — моя! І я ніколи нікому не дозволю тебе ображати! А зараз ходімо звідси!

     Матвій ще раз озирнувся туди, де нещодавно відбувався конфлікт. Обидва хлопці вже підвелися, поруч стояв третій. Матвій знав, що з ними нічого серйозного не трапилося — він умів бити обережно. Проте сама згадка про цю бійку все одно вселила в нього якийсь неприємний холодок.

    Лізу він провів аж до воріт будинку її бабусі й дідуся. Дівчина вже майже перестала тремтіти й навіть безтурботно щось розповідала, та чомусь Матвій усе одно хвилювався. Звісно, не обійшлося без палкого поцілунку перед прощанням, зізнань у коханні та домовленості подзвонити й написати. А потім Ліза побігла у свій двір, а Матвій пішов додому.

    Засинаючи, він думав про Лізу. Та про те, що сказав йому його суперник. Батькам Лізи не підійде такий зять, як він. Десь у глибині душі Матвій це розумів. Але сам не хотів у це вірити.

Але як стати тим, хто їм підійде? Матвій уже хотів відкласти ці роздуми до завтра й спокійно поспати. Та дзвінок телефону змінив його плани. На екрані висвітився номер Гріма.

— Ну ось і відповідь на мої запитання… — уголос мовив Матвій.

А потім, голосно зітхнувши, відповів:

— Слухаю!

— Як справи, Лебеде? Відпочиваєш?

— Так, трішки від’їхав із міста… — почав Матвій.

— Сподіваюсь, ненадовго?

— Ще не знаю…

— А мені потрібна твоя відповідь!

— Моя відповідь?

— Так. Що ти вирішив? Будеш працювати з нами?

— Я…

— Ти знаєш, я добре плачу…

     Грім зробив наголос на останніх словах, а це все ж зачепило Матвія. Грім знав, що йому потрібні гроші. Гроші й статус — без цього йому навіть мріяти про Лізу не варто. А статус теж можна купити. Отож, потрібно багато грошей. І лише Грім зможе дати йому достатньо. Так, буде нелегко й дуже небезпечно. Та Матвій розумів, що вибору в нього немає.