38.

     В лісі було майже тихо, лише високо на деревах цвірінькали птахи. Матвій знав цей ліс. Він був не дуже великий і густий, та й відносно молодий. Колись Матвій приходив сюди по ягоди. А сьогодні…

— Ще я тільки козу не шукав! — сказав Матвій сам до себе.

     Але не пожаліти бабусю він не міг — вона й так у житті настраждалась.

    Матвій став ходити лісом, прислухаючись до звуків. Невдовзі знайшов величезний малинник і спробував ягоди. Вони були надзвичайно смачні. Матвій аж пошкодував, що не взяв із собою якоїсь посудини. Міг би назбирати малини, а потім пригостити Лізу. Він не переставав думати про побачення з нею. Матвій їв малину, а на губах відчував ніжність губ Лізи.

— Лізочка… Найкрасивіша з усіх дівчат світу. Швидше б вечір, бо не можу дочекатися зустрічі з тобою… Ой, а ти чого підслуховуєш?! – здивовано спитав Матвій.

     За кілька кроків від нього стояла коза Лиска і дивилася на нього своїми великими, трохи наляканими очима.

— Ах ти, негіднице! Від бабусі втекла! Ану, пішли додому.

      Та все виявилося не так просто. Прив’язати Лиску до мотоцикла Матвій не міг, бо вона так швидко не побіжить. Вести мотоцикл і козу аж до села теж було незручно. Треба було негайно щось придумувати. Та вибір був невеликим. Матвій важко зітхнув, Матвій відвів мотоцикл у невеликий яр, прикрив його сухим листям і гілками, сподіваючись, що ніхто не знайде його, поки він не повернеться. А тоді повів бабусину пропажу додому.

     Побачивши козу, бабуся аж розплакалася від радості. Не переставала дякувати Матвію й покликала його до хати — чи то снідати, чи то вже обідати.

     Матвій швидко перекусив і знову поспішив до лісу — вже за своїм мотоциклом. Не хотілося йому знову туди йти, адже відстань від села була понад два кілометри. Але й залишати мотоцикл надовго в лісі не хотілося, тому він змушений був не зволікати.

     Вже виходячи з двору, Матвій пригадав про малину й вирішив повернутися додому за посудиною. А потім різко зупинився. Навіщо ця посудина? Адже ліс — це ідеальне місце, де вони з Лізою можуть спокійно провести час!

      А тим часом Ліза зі своєю бабусею щойно закінчили мити посуд після сніданку й сіли на кухні трохи відпочити.

— Бабусю, ще якась допомога потрібна? — спитала Ліза.

— Ні, дитино. Все зробили.

— Тоді я піду в кімнату, почитаю трохи…

— Дитино, ти все в книжках та в книжках. Пішла б десь на вулицю, погуляла з дівчатами.

— Бабусю, та я вже цих дівчат, мабуть, і не впізнаю. Ще в дитинстві гралася з ними. Вони вже виросли…

— Та й ти виросла. І чому ж не впізнаєш? Не так-то вони й змінилися!

— Ні, бабусю, дякую. Не хочеться… Я краще почитаю.

     Ліза встала й пішла до своєї кімнати.  А щойно вона відчинила двері, як почула, що вібрує її телефон. Дівчина швидко підбігла до нього й побачила, що телефонує Матвій.

— Алло! — з радісною усмішкою відповіла Ліза.

— Привіт, Лізо! Чим зайнята? — спитав Матвій.

— Та нічим. Ось збиралася книгу почитати… — трохи сумно відповіла Ліза.

— А якщо я запропоную тобі прогулятися до лісу, що ти скажеш?

— Чому до лісу?

— Так склалося, що сьогодні туди втекла коза моєї бабусі…

— То її потрібно знайти?

— Ні. Я вже знайшов, але побачив там дещо цікаве. Хочу й тобі показати. То ти згодна?

— Гаразд. Але я трохи боюся…

— Зі мною можеш не боятися!

— Так… — Ліза на хвильку задумалася, а потім додала: — Добре, я йду. А де зустрінемося?

— Чекатиму тебе за селом.

      А вже за кілька хвилин Ліза забігла на кухню до бабусі.

— Бабусю, я все ж вирішила трохи погуляти. Може, й справді з дівчатами зустрінуся, поспілкуємося…

— От і правильно. Тільки довго не барися, бо ж дідусь на обід приїде!

     Літнє сонце саме здіймалося до свого зеніту, обіцяючи ясний, погожий день. Влітку в селі люди поринали в роботу, не помічаючи, що відбувається навколо. Так Лізі й вдалося непоміченою прошмигнути на околицю села.

     Оминувши крайню хату, Ліза озирнулася праворуч — там, за лугом, виднілося озеро. Колись вона пішла туди з цікавості й зустріла Матвія. А зовсім недавно святкувала там свій день народження — теж із ним. Тепер це місце Ліза подумки називала місцем, де зародилося їхнє кохання. Але сьогодні Матвій запропонував піти до лісу. Ліза там так і не була відтоді, як у дитинстві її налякали так звані подружки. І тепер вона йшла туди, бо довіряла Матвію, як нікому іншому.

     Ліза пройшла кілька метрів й озирнулася на луг. Там вона колись теж збирала квіти. Все навкруги навіювало спогади про дитинство. А потім вона відчула, як чиясь рука легенько лягла їй на талію. Дівчина злегка здригнулася.

— Привіт. Налякав?

     Матвій стояв поруч.

— Як тобі вдалося так тихо підкрастися?