34.

     Матвій вирішив трохи прогулятися на свіжому повітрі, сподіваючись знайти хоч якийсь вихід зі складної ситуації. Він довго сидів на лавці у тихому сквері, перебираючи в голові різні варіанти, але нічого втішного так і не придумав. А коли вже збирався йти, почув дзвінок телефону.

На екрані висвітлилося: «Моя принцеса».

Це одразу викликало на обличчі Матвія усмішку.

— Привіт, красунечко! Як справи? Може, зустрінемося? — одразу запитав він.

Він уже був готовий забути про всі свої справи й вирушити куди завгодно, аби тільки побачити її.

— Матвію, я не можу… — сумно відповіла Ліза.

— Чому? Що сталося?

— Батьки дуже незадоволені, що я вчора пізно повернулася, і відправляють мене в село… — Матвій почув, що Ліза ось-ось заплаче.

— У село, до бабусі й дідуся? А коли?

— Сьогодні. Тато повернеться з роботи й має завезти мене.

— Та це ж чудово, Лізо! Я теж планував поїхати до своєї бабусі. Не сьогодні, можливо, завтра. А там нам буде легше зустрічатися!

— Не знаю. Дідусь і бабуся теж доволі суворі…

— Але не такі, як твої батьки?

— Напевно…

— Не хвилюйся, красунечко. Я приїду й не дам тобі сумувати! — пообіцяв Матвій.

Він уже світився від самої думки про майбутню зустріч зі своєю Принцесою.

— Гаразд, я чекатиму на тебе. А сьогодні у тебе ще є справи?

— Так, дещо маю доробити… До речі, як справи у твого товариша Артема?

— Ах, там геть усе погано… Вчора Артем затримався на роботі, а коли повертався, у нього якісь розбійники відібрали ноутбук. Той самий, на який він так довго відкладав гроші. Тепер Артем хвилюється, що не зможе заробити на новий до початку навчання. Я хотіла б йому допомогти, та мої витрати контролюють батьки. Хіба що продати якусь свою коштовність… У мене їх так багато, що, можливо, батьки навіть не помітять.

— Ні, Лізочко, не поспішай. Можливо, ноутбук знайдеться… Я спробую щось з'ясувати через своїх знайомих.

— У тебе є знайомі серед міліціонерів? — здивувалася Ліза.

— Ну… — Матвій на мить розгубився. — Знайомі знайомих… — викрутився він.

Вони ще кілька хвилин поговорили, домовилися зустрітися в селі й попрощалися.

Та щойно Матвій заховав телефон, як той знову задзвонив.

Телефонував Грім. Матвій уже зберіг його номер.

— Не спиш, Чорний Лебеде? — запитав Грім із легким насмішкуватим тоном.

— Не сплю. День надворі.

— День. Більшість моїх людей саме вдень і сплять, бо вночі працюють! Ха-ха! — його сміх здався Матвію зловісним. — Гаразд, дзвоню сказати, що сьогодні о двадцять першій ти маєш бути біля входу в наш офіс. Пам'ятаєш, де він?

— Так, пам'ятаю. А далі що?

— А далі дізнаєшся. Запам'ятай: я не люблю зайвих запитань.

— Добре, — погодився Матвій.

— От і добре! — відповів Грім і від'єднався.

    Матвій ішов додому ще більш засмучений. Із хорошого була лише потенційна зустріч із Лізою. А решта… Гірше не придумаєш. Вдома був лише Артур. Славка, як і вкрадених речей, не було. Він поніс їх комусь продавати — звісно, на неофіційний ринок.

     Матвій запитав в Артура, куди саме той пішов.

— На те місце, де завжди, — коротко відповів Артур.

    Матвій знав це місце. Тільки грошей у нього не було. Хіба що ті, що лежали у схованці в селі. Але брати їх звідти він не планував. Це були його заощадження на квартиру. До того ж сьогодні їхати в село він не збирався.

Хоча тепер дуже хотів.

Там була Ліза. І в цю мить йому, здавалося, що більше ніхто йому не був потрібен.

       На якусь мить Матвієві навіть здалося, що він міг би бути щасливим із Лізою й у маленькому будиночку бабусі Наді. Працював би водієм у якогось орендаря, цілий день був би зайнятий роботою, а ввечері повертався б додому — в обійми Лізи. Ця картина на мить здалася йому майже справжньою.Та Матвій одразу відігнав від себе ці думки. Ліза — Принцеса. Їй потрібно дати все найкраще, а не змусити жити абияк. Він не хотів, щоб поруч із ним вона колись почувалася обділеною.