33.

     Брати прокинулися вже в обідню пору. Першим на кухню прийшов Славко.

— О, наш хворий явився! Вчора де пропадав? — зверхньо запитав він.

— Ніде. Гуляв. Хотів перевірити, як нога працює, — відповів Матвій.

— Ну і як?

— Начебто нормально…

— То що, сьогодні з нами йдеш чи ще, хм… на лікарняному? — запитав Славко.

— Я там картоплю посмажив на сковорідці. Будеш?

— Звісно, буду. Я ж учора без вечері ліг спати.

     Матвій швидко дістав миску, наклав туди смаженої картоплі й поставив перед Славком.

— Якось малувато…

— Ну, я ще Артуру трохи залишив.

— А чому так мало насмажив?

— Усю, що була, насмажив.

— То поїдь у село та візьми ще.

— Поїду. Тільки не знаю коли… — відповів Матвій.

     Йому й справді чомусь захотілося сільського затишку, але мав ще справи.

— То ти так і не відповів: сьогодні йдеш із нами?

— Сьогодні ще ні. Можливо, завтра.

— Слабак… — пробурмотів Славко, із апетитом жуючи приготовану Матвієм картоплю.

     Невдовзі до них приєднався Артур. Матвій і йому запропонував картоплі.

— Звісно, не відмовлюся, Матвію. Ти її дуже смачно готуєш! — захоплено сказав Артур.

— Та де там смачно! Ось моя бабуся і справді добре готує. От коли-небудь поїдемо разом до неї в гості…

— О, я із задоволенням! — зрадів Артур.

— Вам би тільки по гостях їздити! А заробляти коли будете?

— Ми гарно заробили цієї ночі! Матвію, бачив, які класні речі? — запитав Артур.

— Класні речі! Їх ще комусь «штовхнути» треба… — додав Славко.

— Та штовхнемо. Круті ж речі! — упевнено сказав Артур.

— А де ви їх узяли? — поцікавився Матвій.

— Де взяли? Не знаєш чи що? Кажу ж: ідемо сьогодні з нами — то побачиш… А то користі від тебе ніякої: живеш задарма! — роздратовано мовив Славко.

— Ну, Славо, не починай. Матвій ще хворий… — вступився за друга Артур.

— Ага, на голову хворий!

— Мене цікавить ноутбук, — сказав Матвій, ігноруючи закиди Славка.

— Собі хочеш чи що? Ще скажи, що вчитися надумав? — хмикнув Славко.

— У кого ви його відібрали? — не відступав Матвій.

— Та вчора тільки вийшли в парк, як дивимося — іде один діловий, тягне цей ноутбук, наче якийсь скарб. Звернув у темний провулок, там ми його й підловили. Наглий такий, ще битися пробував, але слабак він. Та й нас двоє було…

— Років сімнадцять-вісімнадцять, темноволосий, худий і в окулярах?

— Так! Ти що, його вчора теж бачив? — здивовано запитав Артур.

— Ноутбук треба повернути! — наказовим тоном сказав Матвій.

— А ще чого? Ти його здобував? Та й тебе, хворого, ніхто питати не буде…

— Цей хлопець сам заробив на нього!

— А ми самі відібрали. То й самі заробляємо! Ха-ха! — зло усміхнувся Славко.

— Я знаю цього хлопця. І я йому поверну цей ноутбук!

— Ага, тоді відразу йди й заяву неси в міліцію. От, Артуре, казав тобі, що не треба його брати до себе… Хочеш ноутбук — купи його!

— Скільки хочеш? — відразу запитав Матвій.

— Штуку.

— Ти здурів? За такі гроші новий можна купити!

— От іди й купуй, а нам дай спокій! Усе, розмова закінчена! — Славко встав із-за столу й вийшов із кухні.

— Артуре, мені потрібен цей ноутбук! — Матвій звернувся до молодшого з братів.

— Вибач, Матвію. Ноутбук не тільки мій, а без брата я нічого не вирішую. Піду і я трохи прогуляюся.

     Артур пішов, а настрій у Матвія став ще гіршим.