Оновлення 7

У Вінницю Жанна з дідусем вирушили після Нового року. Усі речі дівчинки помістилися у шкільний ранець і ту валізу, що лежала наразі на столі і була заповнена ялинковими прикрасами. Щоправда, тоді в ній були зовсім не іграшки, а дитячий одяг.  З батькової ялинки Жанна забрала тільки свою балерину. Решту подарованих прикрас залишила вдома.  Дуже хотіла, щоб  мама, коли повернеться, побачила ту красу. Але мама не повернулася, лише надіслала батькові свідоцтво про розлучення. По Жанну вона теж не приїхала. Тобто приїхала, але не відразу, а через майже шість років, коли дочці минуло п’ятнадцять. Всі ці роки Жанна чекала на неї і листи писала, коли адресу дізналася. Але нічого, крім поздоровчих телеграм, у відповідь не отримувала. Щоправда, з днем народження мати  вітала її щороку. Текст телеграми завжди був стандартний: вітаю, бажаю, вчися добре. У якості подарунка завжди додавався переказ на двадцять карбованців. Цим турбота матері про дочку обмежувалась.  Після п’ятнадцятого дня народження Жанна вирішила, що впорається у житті без матері, і тут вона раптом з’явилася. І не сама, а з маленьким хлопчиком. Отак Жанна дізналася, що у неї є чотирирічний брат. 
Мети свого приїзду мати не таїла, сказала, що хоче забрати Жанну, бо потребує допомоги. Батько дитини покинув її і повернувся до своєї сім’ї. Він так і не визнав свого батьківства, партбілет виявився для нього дорожчим за сина. Вона з малим довго поневірялася по чужих хатах і нарешті  вирішила повернутися до колишнього чоловіка. Але той з нею і розмовляти не став, а Надька, зміїща його, у нову квартиру її і на поріг не пустила. Бач яка! Прийшла на все готовеньке і вирішила, що вона тут хазяйка! Тепер же у матері і робота хороша, і кімната в гуртожитку є, от тільки робочий день ненормований, часто доводиться затримуватися на роботі, а малого забирати з дитсадка немає кому...
Довго розпатякувати з нею дідусь не став. Сказав, що приїжджати до дочки вона може коли завгодно, але няньку собі нехай пошукає деінде.  Жанна ж буде вчитися. 
Жанна вчилася залюбки. До батька і тьоті Наді  їздила щоліта, а восени поверталася у свою улюблену Вінницю. Батько вмовляв залишитися, Надя, з якою вони побралися невдовзі після того як прийшла звістка про розлучення з Нонною, падчерку любила, і в квартирі новій місця було вдосталь, та все марно. Після восьмого класу Жанна вирішила, що буде вступати до медичного. Хірургом мріяла стати, як Пирогов. Та й дідуся з бабусею кидати не хотіла.
До вступу Жанна готувалася два роки. Матеріал знала назубок, і все одно вступати було важко - викладачі на екзаменах прискіпувалися до кожної дрібниці. Необхідну кількість балів Жанна набрала, але все одно не була впевнена, що пройшла.  Вона ледь не розплакалась, коли побачила своє ім’я у списку студентів. Кілька хвилин стояла, притискаючи пальця до рядка з написом “Іванюта Жанна Миколаївна”, коли почула:
— О, ти теж в п’ятій групі? І я! 
Жанна озирнулася і побачила високого хлопця у військовій формі. В ті часи це не було дивиною. Ті, хто встиг відслужити в армії, саме так і одягались на екзамени. 
— Давай знайомитися, Жанно. Володимир Руденко, для своїх - Володько.
Це було кохання з першого погляду, яке вони пронесли через все життя. Одружилися на другому курсі, а на п’ятому народився Максимко. Академку Жанна брати не стала, не хотіла відставати від чоловіка,  щоб на роботу потім їхати разом, так було простіше отримати житло, що покладалося молодим спеціалістам. Бабуся і дідусь підтримали, та й Володькові батьки допомогли з малим. От тільки при визначенні спеціалізації довелося Жанні поступитися своєю мрією на користь чоловіка. Викликав її до себе ректор і сказав, що кількість місць на хірургії обмежена, одного з сім’ї вони можуть взяти, обох - ні. Спеціалізувалась Жанна, як і більшість однокурсників, на терапії. А от державний розподіл виявився для них напрочуд вдалим.  Не надто далеко від Вінниці, відразу за Києвом. Ще й місто перспективне.  Направлення їм дали в Чорнобильську районну лікарню.
***
Далі у молодої сім’ї все складалося просто чудово, так, що дехто їм навіть заздрив.
Квартиру одержали  швидко, трьох років чекати не довелось. Переїжджали зимою. На новосілля подарував Володько дружині справжню картину, писану олійними фарбами. Ніхто в їхньому оточенні нічого подібного не мав, а Жанна мріяла відколи побачила у Києві, в художньому салоні. Зображено на полотні було  сцену із балету “Лускунчик” - молоденька балерина танцювала на фоні різдвяної ялинки. Як же та картина подобалась Жанні! Дивлячись на неї, вона мріяла про донечку,  яка виросте і стане балериною. От тільки завагітніти другий раз ніяк не вдавалося. 

Працювали в поліклініці, він - хірургом, вона - дільничним терапевтом.  У Вінницю навідувалися часто, а на Різдво і Великдень - обов’язково. До тридцятиріччя Перемоги дідусь, як ветеран війни, отримав дозвіл на придбання автомобіля і віддав його Жанні. А з грошима допомогли свекор зі свекрухою.  Відтоді відвідувати родичів стало набагато легше. 
Максимко зростав, добре вчився, захоплювався фехтуванням. Навесні вісімдесят шостого йому виповнилося тринадцять. 
У п’ятницю, напередодні Великодня, усі троє Руденків  сіли у машину і подалися до родичів. У Вінниці на них вже чекали. Відсвяткували, як завжди, обома родинами, а в неділю, надвечір, зібралися додому. Однак в Чорнобиль так і не потрапили - на дорозі стояв кордон і не пропускав жодної машини. Без пояснень.  Поткнулися на іншу дорогу, там те саме. Довелося повертатися у Вінницю. 
Наступного дня Володимир з Жанною ледь телефон не обірвали, але майже нічого не довідались. Ніхто зі знайомих  нічого до ладу не знав, подейкували ніби на станції щось трапилося, але це не точно. Головний лікар злостився, кричав, що, як все закінчиться, вони обоє у нього тричі всі прогули відпрацюють і партком розбереться, чого це їм раптом здумалося Великдень святкувати, але вдіяти нічого не міг. А через тиждень, коли почали масово евакуювати людей з тридцятикілометрової зони, стало зрозуміло, що до своєї домівки Жанна, Володимир і Максимко ніколи не повернуться. 
Отак Жанна перший раз втратила все нажите. Залишилися у неї лише дідусеві подарунки - Жигулі та ватяна балерина, яку вона з Вінниці ніколи не забирала. 
Як не дивно, за майном своїм Жанна не сумувала, навпаки, Богу дякувала, що під час аварії їх вдома не було.  Єдине чого було шкода - це улюбленої картини.
***