Полон.

Дід Іван при всіх своїх недоліках завжди був для мене людиною цікавою. Він багато чого за життя бачив. Іноді ми з ним рибалимо: сидимо отак із вудками, вода об човен хлюпає. Мені стає нудно.

– Діду, а розкажіть щось про своє життя.

– А що тебе, Савко, цікавить? – питає.

– Щось про війну.

– То, синку, тема не з приємних. Хоча… є в мене для тебе одна історія, слухай.

І тихенько, щоби не розлякати рибу, починає свої спогади.

– Я був зовсім хлопчиком, коли почалася війна. Нічого не сказавши матусі, кинув у торбу шматок хліба, узув батькові чоботи на три розміри завеликі й пішов записуватись у добровольці.

Іду, раптом чую за спиною:

– Хальт!

Обертаюсь – переді мною стоїть товстий, схожий на вареник із сиром, німець і тикає в мене своїм шмайсером.

– Хенде хох! – каже, а сам до моєї торби лізе.

Знайшов там хліб, роздивився з усіх боків, понюхав і запхав собі до рота. Стоїть, чавкає, мов свиня. Потім мені рукою махає, щоб я йшов за ним.

– І ви пішли? – питаю діда Івана.

– Звичайно. Бо я перелякався. Я ж ніколи німців не бачив.

Так от. Привів він мене на наш вугільний склад. Тепер це був табір військовополонених.

Офіцер подивився на мене і щось «варенику» сказав, той у відповідь віддав честь і штовхнув мене у спину.

Через мою худорлявість мене визнали нездатним до важкої праці й розподілили на кухню – виносити помиї та виконувати всю брудну роботу.

Кухаря звали Пауль. Він був невисокий і мав пишні помаранчеві вуса, через що дуже кумедно виглядав у своєму великому кухарському ковпаку й довгому, майже до землі, фартуху.

Тільки-но побачивши мене, він як крикне:

– Ауфроймен! Зофорт! – при цих словах старий Іван так грюкнув по човну кулаком, що я аж підскочив.

– Який жах. Діду, а що це значило? – поцікавився я, бо ніякої мови, крім рідної, не знаю.

– Це по-їхньому: «прибирай негайно, без зволікань».

– А як ви його зрозуміли? Ви що, німецьку вивчали?

– Синку, у мене тієї освіти два класи. Звичайно, не розумів. Він рукою вказав у куток, де стояли відра з помиями. Та й узагалі він тільки ці слова своїм писклявим голосом і казав, бо був злющий і дуже прискіпливий. Пауль добрішав лише тоді, коли випивав великий келих пива. Тоді він, зручно вмостившись на лаві, кликав свого шпіца на прізвисько Шнапс і кидав йому шматочки курки, а той радісно підстрибував і хапав їх на льоту.

– Діду, а шпіц – це хто?

Старий роздратовано скосився:

– Шпіц – це такий маленький собака, з яким дуже складно знайти спільну мову… Але я знайшов.

Кухар увесь час пильнував, щоб я не торкався їжі, але голод я не міг опанувати. В одному відрі з помиями побачив недоїдене яблуко. Потай від Пауля витяг його й уже хотів з’їсти. Раптом бачу – стоїть біля мене Шнапс і дивиться мені просто в очі, наче про щось просить.

– Ти що, яблуко хочеш? – питаю, а він хвостиком віляє.

– Ну, тримай, – і я поділився з ним шматочком.

Відтоді ми стали друзями.

А на четвертий день мого полону трапилось те, за що я буду дякувати долі все життя.

Кухар того дня був не в гуморі, бурчав щось собі під ніс, жбурляючи порізані овочі у здоровенну каструлю з кип’ятком. Шнапс крутився під ногами, гавкав і підстрибував, ніби хотів заспокоїти господаря. Пауль ледве не перечепився через нього й з лайкою так гепнув пляшкою олії по столу, що та задзвеніла, хитнулась і з брязкотом упала на підлогу. Вона тріснула, масло розлилося широкою жовтою калюжею, запахло так, що в мене аж у животі завило.

Шнапс не злякався, навпаки весело стрибнув у ту олію лапами й почав ковзати, наче по льоду.

Пауль з витріщиними очима закричав:

– Доннерветтер! – та так, що мені здалося, самі стіни здригнулися.

Він блиснув очима в мій бік:

– Ауфроймен! Зофорт!

Я руками почав збирати ту олію. Чоботи ковзали по підлозі, я був схожий на ящірку. Кухар кинув мені ганчірку.

Нарешті я прибрав і, увесь слизький, із відром помий, у якому зверху бовталася олія, вийшов на двір.

Шлях до помийної ями проходив повз головні ворота. Там завжди стояв вартовий.

Цього разу ним був «вареник». Сидячи на стільці й поклавши руки на свій кендюх, він дрімав на сонечку.

Раптом гудок машини за воротами розбудив його. Він підскочив і відкрив ворота. Я опинився за спиною цього поганця.

Судячи з того, як цей тюфяк став на випрямки, у першій машині проїхав начальник. А за ним у двір заїхала друга машина, у кузові якої стояла тварина, подібна до великого коня, але з горбом. У мене очі на лоба полізли.

– Діду, то що, був коник-горбунок?

– Саво, що ти мелеш? – засміявся старий. – То був звичайний верблюд. Але я раніше ніколи не бачив тих тварин і навіть не чув про них, тому ця

 поява здалася неімовірною.

Мені так хотілося роздивитися його. Витягнувши голову з-за спини «вареника», я встав навшпиньки. І тут — раз! — спотикаюсь об власний чобіт. Відро летить, помиї з маслом розливаються під ноги товстуну. Хапаючись за повітря, підбиваю його ненароком, він падає, я на нього. Фриць з переляку щось кричить. Чіпляючись один за одного руками, щоб якось втриматися, ми торпедою по смердючій слизькій калюжі вилітаємо за ворота.

Батькові чоботи від такого маневру позлітали з моїх ніг і зникли десь у кущах. Я підводжуся, брудний, як колесо з поля. Дивлюся на пузатого — він ковиряється, встати не може. Ну я й рвонув геть.

Потім часто згадував батька, бо саме його чоботи врятували мені життя.

У діда Івана по щоці потекла сльоза.

Старий багато разів розповідав мені про свій полон. Особливо коли трішки вип’є.

– Я не брешу, все саме так і було, – каже.

Але кожного разу ця історія була іншою. Навіть одного разу він із полону на верблюді тікав.

Та я завжди з цікавістю слухаю старого, а варіант, про який я вам написав, став моїм улюбленим.