Перейменування.

З глухим стукотом сапка гепнулась об суху землю, збиваючи легку хмаринку пилу, і завмерла серед, здавалось, нескінченних рядків бур'яну. Степан із полегшенням на обличчі шумно видихнув, розігнув затерплі плечі. 

Сапати у нього не було жоднісінького бажання. Земля сьогодні здавалася особливо твердою, спина — налитою свинцем, а робота — чимось глибоко непотрібним.

Він зняв кепку й обтер нею піт із чола. Його погляд ковзнув по сусідських стріхах й зупинився на велично розкинутому за ними, залитому сонячним золотом степу, схожому на зелене море із трав, яке лагідно перекочував вітер.

Там усе дихало таким широким, вільним життям, що серце Степана переповнилося якоюсь легкістю, і він, закинувши голову, на повні груди затягнув пісню:

— Гей, долиною, гей, широкою, Козак коня веде!...

Десь поряд у кущах завив Гарбуз, його пес. Рипнула хвіртка, і на городі з’явилася постать дружини.

— Ти своїм співом, мабуть, вже всіх байбаків у степу розлякав. Краще б свиню нагодував, — крикнула вона йому здалеку.

Ближче підійти до чоловіка Горпина не мала наміру, бо була взута в нові білі черевики.

– О… А куди це ти так вбралася? Сьогодні що свято?

Крикнув Степан у відповідь.

– Ти що забув? Сьогодні у сільраді збори. 

Знову крикнула вона і раптом почула, як рипнув сусідський паркан. Це тітка Зіна зайняла свій пост для спостереження за сусідами.

Горпина рукою махнула чоловікові, щоб він ішов до неї.

Степан підхопив сапку і пішов за дружиною.

— Ти що, забув? Сьогодні ж збори. Ми вже запізнюємося, а ти навіть ще не вдягнений.

Вона суворо подивилася на брудні пальці його ніг, які стирчали зі старих капців.

— А може, якось без мене? Ти, я бачу, вдягнена за двох, он навіть губи нафарбувала.

— Ні, тема зборів важлива. Пере… як його… іменування.

— Чого?

— Балакунів! Вчора начальство якесь приїхало, кажуть, аж із міста. І хто тільки придумав цю моду на нові назви?

Степан почухав потилицю.

— Із міста? Схоже, справді серйозне щось… Добре, зачекай.

У сільському клубі яблуку ніде було впасти і, незважаючи на відкриті вікна, дихати теж було нічим. Горпина намагалася протиснутися ближче до сцени, щоби якомога більше жінок побачили її нову сукню. Циганка, у якої вона її купила на базарі, божилася, що їх усього дві на район:

— Навіть не сумнівайся, красуне. Перша у мене купила дружина голови районної адміністрації, а у тебе буде друга.

Але яке ж було її здивування, коли вона побачила, що в першому ряду сиділо відразу декілька жінок у таких самих сукнях, наче їх усіх вирізали з одного рулону. Опустивши очі долу, Горпина тихенько сховалася в натовпі, що стояв у проході.

Степан уперед не пішов, відразу сів у кутку залу на підвіконня, біля відкритого вікна.

Двері зачинилися, і на сцену один за одним почали виходити різні представники з району та міста. Всі вони щось говорили, від напруги пили воду і махали руками.

Нарешті вийшов голова сільради — Пилипів Ілля Федорович. Кілька разів обернувшись до президії, очікуючи на схвалення, він звернувся до залу:

— Шановні, краяни!

У залі не вщухав гомін. Люди щось обговорювали, то тут, то там спалахували суперечки.

— Вимагаю тиші! — крикнув голова і постукав по трибуні долонею.

— Ми не на базарі!.. Хочу до всіх довести, що до нас прийшла указівка, — раптом Ілля Федорович якось аж стиснувся і знову обернувся на президію, — тобто пропозиція.

— Шановні, краяни! Назва нашого села для сучасного політичного моменту занадто неактуальна.

— У… — знову загомонів зал.

— Це не я так вважаю, це там… — він підняв свій вказівний палець угору.

— Я, звичайно, з цим теж згоден… Самі подумайте… Ось, наприклад, наші сусіди. Хіба то в них була назва — Бевзюки? Ганьба, а не назва. А зараз… «Світлий Шлях». У майбутнє дивляться сусіди. Бачать світло в кінці… А ми? Хіба ми дикуни якісь?

Тому й зібрали всіх порадитися щодо нової назви. 

Голова окинув залу поглядом, сподіваючись, що ніхто не посміє суперечити владі.

— Якщо в залі є бажаючі виступити з пропозицією, прошу на сцену.

Насправді у керівництва вже була готова назва, затверджена в районі й підтримана зверху. Але вибір начебто мали зробити самі селяни — суперечок із народом не повинно було бути.

Раптом із залу пролунав голос діда Івана — старого, який завжди був у курсі всіх новин і втручався в будь-яку справу, бо в нього боліла душа за рідну країну.

Через вік він не став іти до трибуни, бо боліли ноги, а заговорив прямо з місця.

— Повністю згоден із керівництвом. Я вже декілька разів про це писав куди потрібно, — він подивився навколо себе. 

— У світі зараз така напруга. З усіх боків загрози. Їхні шпигуни подивляться на нашу мапу, а там, ось, наче подарунок — село Балакуни. І вирішать вони, що це ідеальне місце для збору таємниць, бо у місцевих язик за зубами не тримається. Тому назва має бути міцною, як кам’яна фортеця.

— Вірно, старий! — голосно крикнув хтось позаду.

— А ще треба навколо вежі поставити та скрізь поля замінувати…

У залі вибухнув регіт. Над дідом почали кепкувати. Він намагався щось відповісти, але сусіди не дали йому й слова сказати.

Голова сільради, щоб угамувати людей, грюкнув кулаком по столу президії так, що склянки біля келиха з водою аж підскочили.

— Тихо! Не кричати з місць! Виходьте до трибуни, якщо маєте що сказати.

Григорій Галагура — головний зоотехнік і поважна в селі людина — підвівся й поважною ходою рушив до трибуни. Він ішов неквапно. Біля сходинок зупинився, поправив піджак, кахикнув, і лише тоді піднявся. Окинувши залу поглядом знавця, він вказівним пальцем постукав по краю трибуни і долонею пригладив свого чуба.

— Односельці, хочу вас запитати: чи чули ви коли-небудь вислів: «Як корабель назвеш, так він і попливе»?